Глава 23. Пацієнтка

Приватна клініка виявилася набагато більшою, ніж я очікувала.

Я чомусь уявляла звичайний медичний центр з рецепцією, кількома кабінетами, вазоном у кутку й автоматом кави, який ніколи не працює.

А тут було інакше.

Велика будівля, кілька поверхів, широкі світлі коридори. Люди в медичній формі, які кудись поспішають. Судячи з усього, тут не тільки прийом лікарів, а ще й цілодобовий стаціонар.

Я озирнулася.

— Ви точно привезли мене туди, куди треба?

Андрій глянув на мене.

— А куди, на вашу думку?

— Не знаю. У приватну лікарню для дуже важливих людей.

— Ви сьогодні дуже багато говорите.

— Це від болю.

— Тоді можете говорити.

Я усміхнулася.

Ми зайшли всередину. Андрій одразу підійшов до рецепції. За стійкою сиділа молода дівчина з привітною усмішкою.

— Добрий вечір, — сказав він. — Ми до Назара Миколайовича. Він у курсі, має нас чекати.

Дівчина щось перевірила в комп'ютері й кивнула.

— Так, він попереджав. Кабінет 107.

— Дякую.

Андрій навіть не уточнював, куди йти, просто рушив коридором, я за ним.

Через хвилину не витримала.

— Ви тут уже були?

Він озирнувся.

— Чому ви так вирішили?

— Бо ви йдете так, наче це ваша квартира.

— Майже.

— Майже?

— Я колись тут був пацієнтом.

Я зупинилася на секунду.

— Ви?

— Я.

— І що з вами сталося?

Мені ну дуже цікаво.

Андрій Сергійович  пацієнт — чомусь це зовсім не вкладається в мою картину світу.

Я вже хотіла поставити наступне питання, але ми якраз дійшли до потрібного кабінету.

Він постукав і, не чекаючи довго, відчинив двері.

— Можна?

— Заходь.

За столом сидів чоловік років сорока з хвостиком. Приємна зовнішність, темне волосся, окуляри й така усмішка, ніби він справді радий бачити людину, яка щойно зайшла.

Побачив Андрія — підвівся.

— О, кого я бачу! Радію, що живий.

— Навзаєм.

Чоловіки потиснули руки.

— Хоча краще було б зустрітися десь за келихом пива, — сказав лікар. — А не в моєму кабінеті.

— Я теж так думаю.

Андрій кивнув у мій бік.

— Дякую, що затримався. Сьогодні я не сам. Привіз пацієнтку.

— Ага.

Лікар нарешті звернув на мене увагу.

Андрій представив нас:

— Це Назар Миколайович. Найкращий травматолог у місті.

— ти перебільшуєш, але мені приємно, — засміявся Назар.

— Не перебільшую.

Потім Андрій подивився на мене.

— А це Іванна. Вона травмувала плече.

— Дуже приємно, Іванно.

— Навзаєм.

Назар був привітний, але коли справа дійшла до огляду, то повністю став серйозним.

— Добре. Розповідайте.

Я коротко пояснила.

— Була на тренуванні. Рукою зачепилася за тренажер, різко смикнула. Спочатку особливо не боліло, а потім почало посилюватися.

— Руку рухати можете?

— Трохи.

— Підняти?

Я спробувала, але відразу скривилася.

— Зрозуміло.

Він підійшов ближче, обережно оглянув плече.

— Тут болить?

— Так.

— А тут?

— Теж.

— Тут?

— Ні.

— Добре.

Він щось занотував.

— Знімайте кофту, зараз оглянемо нормально. Андрій допоможи, а я поки помию руки.

Я глянула на себе.

Моя спортивна кофта досить обтисла, а плече болить так, що навіть звичайний рух рукою перетворювався на маленький квест.

Зняти кофту однією рукою виявляється практично неможливо.

Я спробувала сама, потягнула за край, сильний біль прострелив плече, а рука не піднялася повністю.

— Чорт…

Андрій одразу підійшов.

— Давайте допоможу.

— Добре.

Він узявся за край кофти й почав дуже обережно її стягувати. Його пальці торкнулися шкіри мого живота і тут раптом зупинився.

Він дивився на кофту, потім на мене.

Причину я розуміла. Під кофтою в мене спортивний топ, але Андрій,  цього не знає, думаю його уява  зараз малює кружевний бюстік.

Я ледве не засміялася.

— Андрію Сергійовичу, під кофтою спортивний топ.

— Я…

Він замовк.

— Так що можете допомогти. Усе пристойно.

— Зрозумів.

Він явно уникав дивитися на моє тіло. Тому його погляд блукав між стіною,  підлогою та моїм плечем.

Він знову обережно взявся за край кофти, його пальці були дуже ніжні. Я підняла здорову руку, наскільки могла. Кофта поступово зійшла з плечей.

Андрій дуже старанно дивився тільки туди, куди потрібно. Але повністю уникнути погляду на мене в нього не вийшло і я це помітила.

Один короткий погляд, другий, потім швидко відвів очі.

Чомусь від цього мені стало гаряче. Не від болю. Я давно не бачила чоловіка, який так старанно намагався не дивитися на моє тіло саме тому, що воно його цікавило.

І, здається, Андрій не такий  байдужий, як намагається показати.

Мені навіть трохи шкода, що все це відбувається саме в лікарні, що  в мене болить плече. І що ми взагалі прийшли сюди не для того, щоб перевіряти взаємну симпатію.

Хоча…

Після сьогоднішнього я вже точно знала: щось між нами є.

Що з цим робити, я вирішу потім. Огляд в першу чергу.

— Готово, — сказав Андрій.

Я кивнула.

Назар уже повернувся. Він швидко оглянув плече ще раз, попросив зробити кілька рухів, наскільки я могла.

— Схоже на розтягнення або часткове пошкодження зв'язок, — сказав він. — Але без рентгена точно нічого говорити не будемо.

— Тобто все-таки рентген?

— Саме так.

— А я сподівалася, що ви зараз скажете: «Помацав — усе добре, ідіть додому».

Назар засміявся.

— Я хороший лікар, але не чарівник.

— Шкода.

— Рентген у нас в іншому крилі. Андрію, проведеш?

Андрій кивнув.

— Звичайно.

— Не загубитеся?