Глава 22. Просто жінка

Середа в мене вже давно асоціюється зі спорткомплексом.

Пари в університеті, швидкий перекус десь між ними, переодягнутися — і вперед на роботу.

Сьогодні день без великого навантаження. В розкладі два тренування: спочатку групове, потім індивідуальне.

Групове пройшло на диво спокійно. Ну як спокійно… Клієнти потіли, я кричала «ще п'ять повторів!». Тренування вийшло інтенсивним,  в кінці всі на мене дивилися з ненавистю. Традиційно хтось питав:

— А можна сьогодні без преса?

— Звісно.

У залі запанувала радість.

— Ми його сьогодні просто не називатимемо пресом.

— Пані Іванно…

— Олена, не сперечайтеся. Я старша й хитріша.

На цьому питання ми закрили.

Залишалося відпрацювати індивідуальне заняття і свобода. Воно  почалося нормально. Ми працювали в тренажерному залі. Сьогодні середа,  отже, Андрій Сергійович вже є на своєму звичному місці.

Точніше, не на одному місці, бо він, справді займається.  На відміну від моєї клієнтки, яка вже двадцять хвилин сидить на одному тренажері й дивиться в телефон.

Коли я проходила повз нього, він кивнув.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Університетський Андрій Сергійович і Андрій Сергійович у спорткомплексі — це ніби дві версії однієї людини.

В університеті все чітко. Він викладач, я студентка. Питання по темі,  відповідь. Іноді погляд, від якого я забуваю, що саме хотіла сказати, але це вже мої особисті проблеми.

А тут він  інший.

Розслаблений. Може підійти, щось запитати, пожартувати. Часом ми трохи розмовляємо  між вправами.

Іноді мені навіть здається, що він фліртує. 

Але я  не поспішаю робити висновки, бо після тридцяти п'яти вже якось незручно вигадувати собі романи тільки тому, що чоловік просто нормально з тобою розмовляє.

Хоча… Іноді хочеться, для настрою.

Під час мого тренування ми кілька разів опинилися біля одного й того самого тренажера. Спочатку я хотіла взяти гантелі, він якраз закінчував вправу.

— Вам потрібні?

— Так.

— Беріть.

— Дякую.

За кілька хвилин він підійшов до іншого тренажера, біля якого працювала я.

— Ви сьогодні серйозно взялися за клієнтку.

Я глянула на нього.

— У мене робота така.

— Я думав, ви добріша.

— Я дуже добра. Просто дехто краще це розуміє після четвертого підходу.

Він засміявся. Люблю ці моменти. Вони без зайвого, без поспіху.

Зараз ми просто дві дорослі людини, які випадково зустрілися в спортзалі.

Правда, один із нас знає хімію краще, а друга може змусити людину присідати до тремтіння в ногах. Непоганий між нами баланс.

Моє індивідуальне тренування вже добігало кінця. Я показувала клієнтці останню вправу на тренажері.

— Спина рівна. Ось так. Не поспішайте. Контролюємо рух.

Вона повторила.

— Добре?

— Так.

— Ще два рази й усе. І можете жити.

Вона засміялася.

Я піднімалася з тренажера, коли почула:

— Іванно!

Мене гукала адміністратор. Я автоматично розвернулася в її бік. І тут сталося те, що я зараз називаю «дуже дурний рух на рівному місці».

Рукав моєї кофти зачепився за частину тренажера. Я смикнула рукою, навіть не встигнувши зрозуміти, що саме сталося. У плечі так різко стрельнуло, що я аж завмерла.

— Ай…

Секунду я просто стояла. Клієнтка дивилася на мене.

— Що таке?

— Та нічого.

Я сказала це автоматично, хоча боляче дуже, просто перед клієнткою я маю бути сильною, здоровою. 

Я обережно поворушила рукою, ніби працює.

— Зачепилася рукавом, — пояснила я. — Зараз мине.

Я пішла до адміністратора. 

— Іванно, я хотіла уточнити щодо…

Ми поговорили буквально кілька хвилин. Я відповідала, кивала, щось уточнювала, намагалася взагалі не звертати уваги на плече.

Спочатку мені дійсно здалося, що це дрібниця. Неприємно, але переживу.

Я ж мама двох дітей. На фоні дитячої температури, блювоти, безсонних ночей та ранкових зборів слово «плече» взагалі не звучить як проблема.

Я думала - потім розберуся. Тому закінчила заняття, провела клієнтку, почала збирати інвентар, але плече вирішило нагадати, що воно теж має свою думку.

Біль посилився.

Я спробувала підняти руку, але змогла лише до певного рівня. Опустити —  неприємне відчуття. 

Я скривилася і тихо пробурмотіла:

— Ну чудово.

— Що чудово?

Я навіть не почула, як Андрій підійшов. Обернулася.

— Нічого, просто робоча травма.

Він подивився на моє плече, потім на руку. Потім погляд перемістився на мої очі.

— Болить?

— Трішки.

Це «трішки»  сказала дуже переконливо, настільки, що сама я в нього майже повірила.

Андрій нахмурився.

— Підніміть руку.

— Не дуже хочеться.

— Саме тому я й прошу.

Я обережно спробувала підняти руку, але на середині руху зупинилася.

— Досить. Рука виглядає неприродно.

Я подивилася на власну руку.

— Вона завжди так висить.

— Ні.

— Андрію Сергійовичу, я просто невдало смикнула.

— Можливо.

Він говорив спокійно, без паніки, і саме це мені не сподобалося.

Бо коли людина починає говорити спокійно таким голосом, зазвичай нічого хорошого не відбувається.

— Думаю, вам треба до травматолога.

— Та навіщо? Мабуть, розтягнення.

— Може бути.

— От бачите.

— А може бути й щось інше.

Я вже відкрила рот, щоб заперечити, але він продовжив:

— Збирайтеся.

— Куди?

— До лікаря.

— Я сама…

— Я вас чекатиму за десять хвилин біля виходу.

Я моргнула.

— Але…

Він уже розвернувся і пішов до чоловічої роздягальні.

А я хотіла сказати: «Я сама доїду».

Або: «Мені не настільки боляче».

Або хоча б: «Ви серйозно?»