Глава 21. Два півні

Понеділок. Перша пара - вища математика. Почуваюся нормальною студенткою.

Сижу слухаю Петра Васильовича, періодично щось записую в зошиті, сьогодні розв’язуємо матриці, це легко, тому мабуть і мені цікаво, я повністю зосереджена на лекції. 

Зараз у мене  математика і я  зайнята.

Суботній вечір уже відійшов кудись у минуле. Разом із усіма думками про Артема, його парі, а також там думки про колишнього і Аллу. Доросле життя іноді нагадує погано складений серіал.

Наприкінці пари двері аудиторії раптом не відчинилися. Я машинально повернула голову. Ручка мало не випала з руки.

На порозі стояли Артем і Артур. У костюмах півнів.

Не в якихось смішних футболках із намальованими птахами. Не з картонними дзьобами на обличчі.

Ні.

Повноцінні карнавальні костюми: з крилами,  хвостами і з такими величезними червоними гребенями на головах, що я на секунду подумала, може у мене глюки. навчання.

Мій погляд переміщується між викладачем, Артемом і Артуром.

Петро Васильович теж кілька секунд простодивився на хлопців, а тоді зняв окуляри.

— А чом би й ні, — сказав він. — Не часто в цирк потрапляю. А тут, здається, ще й вистава безкоштовна.

Аудиторія вибухнула сміхом.

Артем, на моє здивування, навіть не здригнувся.

Хоча Артур поруч із ним виглядав так, ніби подумки вже попрощається з репутацією, молодістю і, можливо, здоровим глуздом.

— Петре Васильовичу, вибачте, що перериваємо, — почав Артем. — Нам буквально п'ять хвилин.

— Ну добре. Раз уже прийшли… — Петро Васильович махнув рукою. — П'ять хвилин ваші. Тільки, прошу, без клювання.

Знову сміх.

Артем зайшов в аудиторію.

Артур попрямував за ним, але кожен його крок говорив про те, що він вже шкодує, що погодився на цю авантюру. 

Артем озирнувся, знайшов мене поглядом.

Я дивилася на нього, не зовсім розуміючи, що відбувається.

Він зробив вдих.

— Ми з Артуром хочемо вибачитися.

У аудиторії стало тихіше.

— Перед однією дуже гарною дівчиною, яку ми образили своєю поведінкою.

Я ледь не закотила очі на словосполучення «дуже гарна дівчина», але промовчала.

Артем продовжив:

— Ми повелися як діти. Нам справді соромно за те, що ми зробили.

Артур поруч кивнув. Хоча, якщо чесно, мені здається, що найбільше йому було соромно за костюм.

— Ми визнаємо свою провину і готові нести відповідальність за свій вчинок, — урочисто сказав Артем.

Петро Васильович тихо пробурмотів:

— О, це вже серйозно.

Артем кинув на нього короткий погляд і продовжив:

— Тому…

Він подивився на Артура, ой приречено кивнув.

— …виконуємо умову парі.

У мене округлилися очі.

Артем говорив абсолютно серйозно.

— Ми хотіли довести, що вже дорослі. А вийшло якось навпаки. Тому зараз визнаємо: іноді поводимося як два дурних півні.

Десь позаду хтось тихо пирснув. Петро Васильович схвально кивнув.

— Це вже схоже на науковий висновок.

Артем усміхнувся куточком губ, потім знову подивився на мене.

— Тому ще раз перепрошуємо.

Артур теж повернувся в мій бік.

— Вибач.

І саме в цей момент продзвенів дзвоник.

Студенти одразу заворушилися: хтось почав складати зошити, хтось запихав ручки в рюкзак, хтось уже тягнувся до телефону.

Артем глянув на Артура.

— Ну що?

Артур важко зітхнув.

Схоже, це був зітх людини, яка прийняла свою долю. І вони обоє одночасно:

— Ку-ку-рі-ку!

В аудиторії стояв регіт від якого здається тряслися вікна, хтось навіть аплодував.

Півні розвернулися й вийшли.

А я ще кілька секунд сиділа на місці, не знала, сміятися мені чи обурюватися.

Зрештою, переміг сміх. Ну а що я мала робити?

Не всі зрозуміли, що взагалі відбулося. Хлопці жодного разу не назвали ні мене, ні причину свого вибачення.

Але Юля, яка сиділа неподалік, усе зрозуміла, здаєтся Петро Васильович теж. Коли я виходила з аудиторії, він наздогнав мене біля дверей.

— Ну що, Іванно?

— Що?

Він зробив задумливе обличчя.

— Схоже, ви користуєтеся неабиякою популярністю серед птахів.

Я засміялася.

— Петре Васильовичу…

— Ні-ні, я нічого не питаю.

Він підняв руки, демонструючи повну невинність.

— Просто наступного разу, якщо ще якісь представники фауни прийдуть із вибаченнями, попередьте мене. Я хоча б підготую лекцію відповідної тематики.

— Домовилися.

Я пішла коридором, усе ще усміхаючись.

І, як би мені не хотілося цього визнавати, Артем мене здивував.

Я очікувала виправдань. Можливо, навіть спроб перекласти частину провини на Артура. Чогось на кшталт: 

«Ну ми ж просто пожартували».

 «Так вийшло».

 «Ти все неправильно зрозуміла».

А він просто прийшов і вибачився. Визнав провину і вдягнув костюм півня.

Останній пункт, звичайно, був особливо переконливим.

Хоча на цьому їхня вистава не закінчилася. Артем і Артур цілий день ходили університетом у своїх костюмах і кукурікали.

Не постійно, але достатньо часто. Мені здається тепер в університеті кожен знає Артема і Артура в обличчя..

У коридорі хтось вигукнув:

— Півні, а котра година?

Із кінця коридору одразу:

— Ку-ку-рі-ку!

Студенти фотографували їх на телефон, хтось сміявся. Дехто просто проходив повз із таким виразом обличчя, ніби бачив у житті й не таке.

Одна дівчина взагалі зупинилася біля Артура.

— А ви чого?

Артур подивився на неї.

— Довга історія.

Артем додав:

— І повчальна.

Я бачила їх кілька разів протягом дня. Артем більше до мене не підходив.

Він не вимагав відповіді. Не намагався ще раз усе пояснити. Не ловив мене в коридорах і не влаштовував нових серйозних розмов.