Глава 20. Дорослі ігри

Артем дивився на мене,  і тихо сміявся. Артура виглядає так, ніби шкодує, що вирішив зі мною познайомитися.

— Ти це спеціально робиш?

— Що?

— Вдаєш, що не розумієш, про що вони говорять.

Я зробила максимально невинне обличчя.

— Я справді думала, що вони про кекси.

— Звичайно.

Він сів трохи ближче до мене.

— Ти їх зараз доб'єш.

— Я просто підтримую розмову.

— Це називається не підтримувати, а добивати.

Я посміхнулася.

Мені, якщо чесно, навіть подобається, що Артем усе розуміє. Я навмисно трохи випадаю з цієї компанії, але не тому, що мені нудно. 

Навпаки. Мені цікаво дивитися на них. Молоді,  галасливі. Вони сміються, сперечаються через якусь дурницю, п’ють напої й не думали про те, що завтра комусь треба вставати о сьомій.

У них не має дітей, які можуть прокинутися о третій ночі з температурою.Нема ранкових зборів до школи, рахунків, роботи  й колишнього чоловіка, який час від часу влаштовує тобі емоційний сюрприз просто посеред кухні.

У них набагато важливіші питання.Наприклад, де взяти ще шоти.

Я дивлюся на них і думаю: Господи, які ж вони ще діти.

З моєї молодості згадалась одна гра.

— А давайте  пограємо в пляшечку! — запропонувала я. — Хто програє, той кукурікає.

За столом запала тиша. Артем саме пив коктейль і так невдало ковтнув, що закашлявся. Я поплескала його по спині.

— Ти чого?

Він витер рот серветкою й подивився на мене.

— Нічого.

— Я ж просто запропонувала гру.

Артур засміявся.

— Оце я розумію. Розваги.

Одна з дівчат скривилася.

— Це якийсь дитячий садок.

Я хмикнула.

— Якщо це дитячий садок, то пропоную дорослим запропонувати дорослі ігри.

Оце вже подіяло.

За столом одразу ожили. Хтось запропонував «Правду або дію», почали питати в чата GPT  питати про веселі ігри для компанії.

Через дві хвилини ніхто вже не розумів, за якими правилами ми взагалі збиралися грати.

Зрештою так нічого й не вибрали. Пішли танцювати.

Артем сама галантність: подає  руку, відсуває стілець, питає, чи не хочу ще щось замовити. 

Кілька разів вже зловила  себе на думці, що він мені подобається.

Не як хлопець, принаймні поки що.

Просто як людина. Він уміє бути уважним. Після нашої розмови не лізе без дозволу, не влаштовує сцен, не ображається, коли я ставлю межі.

Можливо, в ньому й справді є багато хорошого.

Шкода тільки, що разом із цим хорошим іде двадцять років різниці та цілий комплект молодіжної дурості.

Після чергового танцю ми повернулися до столика.

Артем щось розповідав Артуру, той сміявся. Я потягнулася за своїм коктейлем, одночасно зі мною Артем підвівся.

Щось зачепилося за край його кишені. На підлогу впала маленька упаковка. 

Він навіть не помітив. Я нахилилася, підняла її й машинально глянула.

Три презервативи, з'єднані між собою.

Я кілька секунд просто тримала упаковку в руці.

Артем обернувся, побачив і зблід.

О, це вже  цікаво.

Я повільно підняла брову.

— Артеме...

— Це не те, що ти думаєш.

Я глянула на упаковку, перевела погляд на нього.

— А що я думаю?

Він відкрив рот, закрив. І так декілька разів.

Схоже, відповідь десь є, просто вона категорично не хоче виходити назовні.

Я підвелася.

— Здається, мені пора.

— Іванно, почекай.

— Ні-ні.

Я простягнула йому упаковку.

— Забирай свої плани.

— У мене немає планів.

— Звичайно.

Я усміхнулася, але вже без особливого бажання сміятися.

— Просто три презервативи випадково опинилися у тебе в кишені.

— Я не...

— Не треба.

Я повернулася до компанії.

— Дякую за вечір. Було весело.

Дівчата почали прощатися, хтось ще намагався мене затримати, але я відмовилася.

Артем пішов за мною.

— Іванно!

Я вже спускалася сходами.

— Я все поясню.

— Не потрібно.

— Потрібно.

— Артеме, я хочу додому.

— Ти неправильно зрозуміла.

Я зупинилася й обернулася.

— А що саме я неправильно зрозуміла?

Він замовк.

— Я не збирався ні з ким сьогодні...

Запнувся.

— У мене немає інших планів. Я прийшов сюди з тобою.

— А презервативи?

— Я просто взяв їх із собою.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Ну...

Я чекала.

— Просто.

— Дуже інформативне пояснення.

Я вийшла на вулицю.

Після клубу нічне повітря здалося майже неприродно тихим. Наче хтось вимкнув звук.

Артем наздогнав мене біля машини.

— Іванно, послухай.

Я відкрила дверцята.

— Артеме, мені справді час.

— Ти мені подобаєшся.

Я завмерла.

Цього разу він говорив без усмішки.

— Серйозно. Не знаю, що ще тобі сказати. Ти мені справді подобаєшся.

— Тоді нічого не кажи.

— Я ні з ким іншим не збирався проводити цей вечір. Я хочу бути з тобою.

— Тоді навіщо це?

Він опустив погляд на упаковку, яку досі тримав у руці.

— Я не думав, що ти їх побачиш.

Я мало не засміялася.

— Це, звичайно, дуже заспокоює.

— Я не це мав на увазі.

— Я знаю.

Я зітхнула.

— Артеме, мені треба додому.

Він зробив крок до мене.

— Не йди.

— Не варто.

— Чому?

Я нарешті сказала те, що крутилася в голові весь вечір.

— Тому що тобі краще знайти дівчину свого віку.

Він насупився.

— А якщо я не хочу?

— Захочеш.

— Не захочу.

— Артеме...

— Ти навіть на «ти» зі мною спочатку не хотіла переходити.

Я промовчала.

— А тепер перейшла, — сказав він. — Бачиш? Люди змінюють думку.

— Не про все.