Глава 19. Виховний процес

Субота. Я вже годину кручуся перед дзеркалом.  Проблема не в тому, що я не знаю, що вдягнути.  Якраз із цим проблеми нема. Це я знала ще вечора: топ, обтислі штани, легкий макіяж і волосся розпустити.

Дивлюся на себе ще раз, повертаюся трохи боком.

Нормально. Навіть дуже нормально.

— Ну що, Іванно, — сказала я своєму відображенню. — Не все ще втрачено.

У клуби я колись ходила. Не щотижня і не до ранку, але зустрітися з подругами, потанцювати, випити коктейль — чому ні? Я взагалі люблю танцювати. Просто після дітей, роботи, побуту й усього того, що доросле життя любить підкидати без попередження, танцпол якось непомітно перемістився в категорію «колись».

Сьогодні мені хочеться повернути його назад.

З Артемом ми домовилися зустрітися біля клубу о 21:30.

Він пропонував заїхати за мною, але я відмовилася. Поїду сама.

Ця  дрібниця  добре показує різницю між нашим вком. У двадцять я хотіла випити, повеселитися. Як повернутися додому?  Якось розберуся.

У тридцять п’ять я хочу поїхати машиною, провести вечір без алкоголю, щоб завтра зранку голова не нагадувала про всі неправильні рішення мого життя.

Кожному своє.

Артем чекав мене біля входу. Коли побачив, на секунду завмер.

Я навіть подумала, що, можливо, у мене щось не так. Але вже наступної миті він усміхнувся.

— Богиня…

— Що?

— Ти сьогодні…

Він ковзнув поглядом по мені з голови до ніг, але без тієї нахабності.

— Офігенна.

— А в інші дні я яка?

— Теж гарна.

— Відповідь зарахована.

Він засміявся, чмокнув мене в щоку й узяв за руку, переплівши наші пальці.

Я машинально подивилася вниз, сміливо.

Усередині було голосно настільки, що перші кілька секунд я взагалі не розуміла, як люди тут примудряються розмовляти. На першому поверсі величезний танцпол, уже повністю забитий. Миготять різнокольорові вогні, музика гупає так, що серце, здається, саме підлаштовується під бас.

— Мої друзі вже тут, — сказав Артем.

Він повів мене на другий поверх, тут зона зі столиками трохи тихіше.

За одним із них сиділо шестеро: три хлопці й три дівчини. Усі приблизно одного віку.

Того самого, коли двадцять років здаються цілком дорослим життям, а тридцять п’ять  далеким майбутнім.

Артем поставив мене поруч із собою.

— Знайомтеся. Моя Іванна.

Я ледь не перепитала: «Моя?»

Цікаво. Ще трохи — і він почне представляти мене як спільне майно.

Він назвав друзів. Дівчата привітно усміхаються, хлопці кивають, хтось пожартував про те, що Артем нарешті прийшов не сам.

А потім один із хлопців подивився на мене й сказав:

— Привіт, Іванна. Я Артур. Ми з одного університету.

Я впізнала голос.

Ось тепер вечір отримав додатковий присмак.

Артур.

Артур - це хлопець  із яким Артем уклав своє геніальне парі.

Я дивилася на нього уважніше. Він усміхається, поводиться цілком нормально, але від нашого знайомства я особливої радості не відчуваю.

Ну, принаймні тепер я знаю, хто саме стежить за термінами.

Місяць. Приблизно два тижні вже минуло.Отже, залишилося ще два.

Я перевела погляд на Артема. Він щось розповідав друзям, сміявся і час від часу поглядав на мене.

Добре. Я теж можу грати в довгу.

Компанія загалом виявилася приємною. Без якихось дивних типів, які через десять хвилин знайомства починають розповідати, як вони «люблять старших жінок». Принаймні поки що.

Артем зробив замовлення.

— Давайте по шоту? — запропонував хтось.

Усі погодилися.

Коли офіціант дійшов до мене, я сказала:

— А мені безалкогольний мохіто.

На мене подивилися так, ніби я щойно сказала, що прийшла сюди почитати «Кобзаря».

— Ти серйозно? — здивувалася одна з дівчат.

— Так.

— Ну хоча б один шот.

— Я за кермом.

Артур скривився.

— Ну не гоже відриватися від колективу.

— Я не відриваюся.

— А як ти тоді розслабишся?

Я усміхнулася.

— Мені для цього алкоголь не потрібен.

На кілька секунд стало тихо. Мабуть, вони справді намагалися це осмислити.

— Тобто ти не будеш пити? — перепитала дівчина.

— Ні.

— І танцювати теж не будеш?

Я засміялася.

— Чому це?

— Ну… без алкоголю?

— Саме без нього.

Я підняла свій келих.

— Ви пийте. Я вам не заважаю.

Вони переглянулися, але сперечатися більше не стали. Вони ще такі молоді.

У них «розслабитися» чомусь означає спочатку випити, а вже потім веселитися. Я теж колись так думала. Тепер прекрасно знаю, де закінчується веселість і починається ранкове питання: «Чому я вчора так багато пила? І хто взагалі придумав зранку вставати?»

Я знову подивилася на Артура.

Парі. Я  про нього зовсім забула.

Цікаво, чи Артем ще пам’ятає про цей місяць. Судячи з того, як він на мене дивився, пам’ятає.

Я ледь усміхнулася.

Сьогодні я покажу йому різницю у віці. Не цифрами, не лекціями і точно не моралями. Просто життям.

При цьому я зовсім не збираюся псувати собі вечір. Я хочу танцювати, сміятися, слухати музику й хоча б кілька годин не думати про  дітей, домашні завдання і чи не забула я купити щось на сніданок.

Але якщо вже випала така чудова нагода провести виховну роботу…

Хто я така, щоб від неї відмовитись?

Після шотів компанія перебралася на танцпол. 

Спочатку я трохи почувала себе скутою. Танцювати виходить не дуже.  Мені здається всі на мене витріщаються або я давно не була в такому місці і тіло шукає в пам’яті программу танці.

Все ж відкинула думки і вирішила просто танцювати.

Яскрава атмосфера, гучна музика допомогли відволіктися і на деякий час залишити все моє звичне життя десь за дверима.

Зараз просто я. Без дітей, університету,  хімії, роботи. Без списків справ і нескінченного «треба».