Глава 16. Чай із колишнім і майбутнім

Коли я відчинила двері квартири, то була готова побачити майже що завгодно.

Діти могли влаштувати революцію. Колишній міг остаточно втратити терпіння.

А кухня після всіх наших останніх пригод могла більше ніколи не повернутися до свого нормального стану.

Але до того, що я побачила на кухні, життя мене точно не готувало.

За столом сиділи Максим, мій колишній чоловік і Артем.

І всі троє пили чай.

Я так і застигла в дверях.

— Ого, — протягнула я. — У нас тут чоловічий клуб?

Максим подивився на мене спокійно, наче нічого незвичайного не відбувається.

Артем усміхається. Тільки усмішка в нього якась напружена. Така, яку люди зазвичай використовує, коли дуже хоче виглядати спокійним, але вже починають шкодувати про своє рішення.

А ось колишній навіть не ворухнувся. Сидить, склав руки на грудях, і дивиться на мене.

Я знаю цей погляд. Так він дивиться, коли хоче щось сказати, але ще вирішує, із чого почати.

Отже, чай пють не просто так.

— Як Аня? — запитала я, проходячи на кухню.

— Непогано. Температура сьогодні тридцять сім і п'ять. Майже не кашляла. Зараз спить.

— Добре.

Я кивнула й подивилася на Максима. Він з цікавістю спостерігає за нами. Причому виглядає так, ніби його цілком влаштовує склад учасників цього вечора.

— Максиме, йди до себе.

— А чому?

— Бо мені здається, зараз буде розмова, яку тобі краще не слухати.

Він перевів погляд на батька,  потім на мене.

— Ну добре.

І пішов. Без жодного «чому?», не намагався торгуватися або спробувати затриматися в коридорі.

Я провела його поглядом. Ох,  підозріло все це. 

Мені здається, він уже приблизно здогадується  чим закінчиться ця розмова.

Я сіла за стіл. Навпроти мене  двоє чоловіків. Точніше, один чоловік і один дуже впевнений у собі студент.

— Ну? — сказала я. — Хто починає?

Колишній видихнув.

— Я, власне, тут знайомлюся з Артемом.

Я підняла брову.

— Справді?

— Так.

Він зробив паузу.

— До речі, хто такий Артем?

Ага, ось ми й дійшли до головного.

Я перевела погляд на Артема, він дивився на мене.

Колишній продовжив:

— Максим щойно назвав його твоїм другом.

Я ледве стримала усмішку.

Який ще, до біса, друг? Друг — це людина, з якою можна обговорити погоду, футбол або ціни на бензин.

А цей конкретний «друг» зовсім недавно запрошував мене на вечерю, фліртував, сипав компліментами й узагалі не залишив жодного сумніву щодо того, що дружба його цікавить приблизно так само, як мене зараз — ще одна пара в університеті.

До того ж я знаю про його парі.

Тому слово «друг» звучить  так само абсурдно, так само якби Артем зараз сказав, що прийшов просто випити чаю.

Я знову дивилася на нього. Раптом  мене осяяло: а чому я взагалі маю його рятувати? 

Він сам сюди прийшов, мабуть вирішив мене провідати, але сам сів на кухні з моїм колишнім. Нехай тепер сам і пояснює.

Я влаштувалася зручніше.

— Думаю, на це питання Артем може відповісти сам.

Мені навіть стало цікаво. Не те щоб мені хочеться  його підставити. Просто іноді корисно бачити, наскільки впевнено людина тримається, коли прибрати в неї з-під ніг підлогу.

Він трохи помовчав. Випрямився.

— Я хлопець.

Колишній пирхнув.

— Це я вже бачу.

Артем навіть не глянув на нього. Він дивився прямо на мене.

— Точніше, коханець.

Я вже відкрила рот, щоб щось сказати, але він додав:

— У майбутньому.

Я пирснула зі сміху, не втрималася.

Ну Артем, ну молодець.

Але сміх швидко зник, коли я подивилася на колишнього.

Його обличчя змінилося буквально за секунду: щоки почервоніли, щелепа напружилася.

Я майже фізично бачу, як у його голові застрягло одне-єдине слово.

Коханець.

Останню частину фрази він, схоже, просто не почув.

Мені якщо чесно приємна його така реакція. 

Після всього, що між нами сталося, іноді хотілося нагадати йому одну просту річ: моє життя не закінчилося разом із нашим шлюбом.

Але насолоджуватися цим видовищем довго я не змогла.

— Як ти могла? — нарешті видихнув він.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що саме йдеться.

— Що?

— Отак.

— Як отак?

Він стиснув губи. Я зітхнула.

— Послухай. Причиною нашого розлучення була твоя зрада. Не моя.

Він нічого не відповів.

— Я не завела собі коханця через місяць після розлучення, щоб тобі щось довести. Я просто живу далі.

— Тобто в тебе вже хтось є?

— По-перше, не «хтось».

Я коротко глянула на Артема. Він сидів дуже рівно й уважно слухав.

— А по-друге, — продовжила я, — я не дуже розумію, що саме тебе обурює.

Колишній відкинувся на спинку стільця.

— Я не про це.

— А про що?

— Я просто...

Він замовк. На секунду мені навіть стало його шкода. Через декілька секунд він заговорив  зовсім іншим тоном:

— Чудово. Якщо в тебе тепер є чоловік, то, може, він тебе й утримувати буде.

Я перестала усміхатися.

— Що ти сказав?

— Я більше не збираюся за тебе платити.

Ось тепер стало не до жартів. Страху я не відчуваю. Можливо, бо занадто добре знаю цю людину. Зараз у нього говорять емоції, ревнощі й образа.

А коли людина говорить із такого стану, сперечатися з нею — марна справа.

Приблизно як пояснювати коту правила дорожнього руху. Можна, але навіщо?

— Ми поговоримо про це пізніше, — сказала я.

Він встав.

— Мені нема про що говорити.

— Є. У нас двоє дітей.

Він нічого не відповів, просто взяв куртку.

Біля дверей обернувся.

— Щастя вам, голубки.

І вийшов, зачинивши двері дуже голосно.

Я ще кілька секунд дивилася на них, потім повернулася до кухні.