Візори

Усе життя Світлану переслідувало сновидіння – вона губить свою дочку. За мирних часів, коли Світлана ще вчилася в радянській школі, після уроків з громадянської оборони їй снилося, що вона шукає складку місцевості – заховатися від наслідків ядерного вибуху. Сама ховається, а якась дівчинка так і лишається стояти на шляху ударної хвилі. Світлана кричить, гукає... А дівчинка не чує. Вона йде тому жахові назустріч.

Потім, коли у Світлани народилася донечка, їй часто снилася евакуація, як ото в фільмах про німецько-радянську війну. І вона у тому хаосі губить свою дівчинку.

Прийшла нова війна. І тепер їй сниться школа, де колектив заліг серед чувалів з піском на четвертому поверсі, і видно, як летять важкі ворожі бомбардувальники зі смертельним начинням. А вона, Світлана, знову не знає, де її вже доросла дочка. Обіцяла ж бути поруч!

Світлана знов і знов у тривожних снах розшукує свою непосидючу Айстру – операторку дронів – серед окопних ходів. Кожного дня тільки плюсик у вайбері. Тільки щоденна палка молитва. Тільки погляди в зрадливе вікно, яке давно вже не відбиває стрункої дівочої постаті. Та й взагалі нічого не відбиває, бо в окулярах Світланчиних вже давно треба діоптрії поміняти. Так... За тінями стежить...

Айстра ж у неї також короткозора. З лінзами. Зупиняла її, зупиняла... Де там?! Без неї не освятиться Перемога. Так і сказала.

Мріяла стати артисткою – співати, грати любощі на сцені. А в самої і хлопця ще не було толкового.

Якось обоє запали на Діккенса (Світлана - вчителька з літератури). І мати спитала у доньки, якою та себе бачить у дев’ятнадцятому сторіччі. Та відповіла – леді. У гарному капелюшку, у красивому пальті, замшевих рукавичках й мереживних панчохах... Шо ж...

А сьогодні - щастя! Доня наснилася сама. Айстра. Замурзана й збуджена.

-Ма! – кричить у сон. – Я в порядку. Візори здохли! А я жива!

Хороший сон... На добре... Світлана подивилася у вікно. Дощ. І дощ. Хоч плач. Заглянула в телефон – і плюсика немає. Жінка витерла сльозу й перейшла в іншу кімнату. Поглянула за звичкою крізь мокре, із налиплим листям, скло... Аж... Хто це? Боже, та не видно ж, Господи! Окуляри хоч викинь!.. Вискочила на ґанок!  Моя киця! Айстра! Іде її леді піксельна, підсумками обвішана. У береті, польовій куртці, штанях та берцях... Отож, треба в правильне вікно дивитися... І через справні... Як їх в біса?... Візори.