7

Він підхопив її під пахви й потягнув на себе. Здалася невагомою, як і першого разу, коли не спускав з рук, поки не досягнув бажаного.

- Вибач! Вибач! Де болить?

Вона сперлася чолом в його плече, тримаючись за голову, перевела подих і кволо викрутилася з рук.

- Авроро, перестань. Покажи голову.

У нього тремтіли руки, бісила кількість глядачів, її прагнення відліпитися. Нахабно вхопив тонку шию, нахилив вперед, роздивляючись в тьмяному світлі одинокої лампочки ушкодження, яких сам же завдав. Ненавмисно, і так не по-геройськи.

Стягнув швидко резинку з волосся, перебрав пальцями шовкові пасма, обмацуючи маківку. Десь збоку стогнав Юрко з розквашеним носом, Гліб бачив тільки Аврору, у якої намацав здоровенну шишку й щось липке. Підніс долоню до світла й помітив кров. От дідько, то вона добряче гримнулася! Поглянув їй за плече, роздивився довкола, і зробив висновок, що причиною травми стали розсунуті дверцята ліфту.

- Пусти!

Аврора штовхнула його в груди, намагаючись звільнитися, і це майже вдалося, однак він не збирався втрачати знайдене. Питань багато. Дуже багато!

- Пущу, але спочатку рану потрібно обробити. Йдемо.

Не звертаючи уваги на купу роззяв, що затамувавши подих спостерігали за ними, Гліб ухопив дівчину попід руку, обвив стан й потягнув в напрямку своєї квартири.

- Куди ти мене волочиш? – вона загальмувала ногами, озирнулася довкола в пошуках підмоги, але навіть правоохоронці безглуздо вирячалися на них.

- Ми йдемо до мене. Полікуємо твою рану.

- Я поїду додому і там полікуюся.

- А потім поїдеш додому. Сам відвезу. Не хвилюйся. Та й маю тобі дещо віддати, - останні слова шепнув на вухо, аби вони лишилися між ними.

Гліб помітив, що вона збиралася спитати «Що?», та чомусь передумала. Певно, здогадалася де її рожеві мешти знайшли пристанище. В борсетці, за секунди,  знайшовся ключ від квартири, але ноги Аврори в білих кросівках продовжували впиратися в бетон.

- Ти тут живеш? – видала здивовано.

- Так. Класно, правда. Хто б подумав, - прицмокнув у відповідь, дивуючись збігу примхливості долі.

Чекав дзвінка, а богиня сама в руки впала.

- Ти ж в Обухові живеш…

- А ти в Демидівці, - вишкірився він, таки дотягнувши її до квартири, і поки  перебувала у полоні непорозумінь, хутко відчинив двері. Повернувся до хлопців з «органів» та своїх «п’ять копійок» також додав. – Через оцього недоробка, - тицьнув на стогнучого Юрка, - всьому будинку нема спокою. І зауважте, він хотів вчинити напад на цю жінку. Якщо виникнуть питання ви знаєте, де я живу.

І геп дверима, втягнувши Аврору до квартири. Увімкнув світло в коридорі, поволік впиракувату ношу до кухні, освітив і це приміщення, посадив дівчину на стілець, а сам побіг до ванної, звідки повернувся з ватою та спиртом.

Вона блудила очима по кімнаті, затримувалася на світлому кухонному гарнітурі, невеликому холодильнику та персикових фіранках.

- Це твоя квартира? – питання прозвучало каверзно, неначе глузування з його смаків.

Гліб поборов в собі бажання відповісти колючістю на примху, поставив на маленький скляний столик спирт, підійшов близько, так що ширінка опинилася на рівні її очей, помітив як округлюються її очі, ніяковіючи двоякості ситуації. Ухопив за голову, з примусом нахилив донизу, замилувався картинкою, що миттю навіяла свіженьких спогадів, і спіймав себе на бажані повторити ту феєрію, тільки з іншого ракурсу.

- Пусти! – вона смикнула голову, він утримав.

- Рану оброблю і відпущу. 

Розділив пальцями волосся на чотири частини, знайшов центр поранення, лаючи себе за необережність. Хотів краще, а вийшло як завжди.  Рана виявилася невеликою, але глибокою. Кров постійно виступала, тому хутко відірвав від качалуби вати товстий шматок, вмочив його у спирт, і приклав до рани.

Аврора підскочила і вискнула, він нахабно усміхнувся. Її біль не приносив задоволення, та все ж малу вертихвістку треба покарати за гострий язичок.

- Терпи. Богині не скиглять.

- Мені від неї тільки ім’я дісталося, - прошипіла, крізь зуби.

- Значно більше.

Відкинув закривавлену вату і взяв іншу, вмочити не встиг, Аврора рвучко підняла голову, вихопила з його пальців білий пух, запускаючи в мийку. Та не долетіла, плавно опустилася на лінолеум, на півшляху до цілі.

- То ти не з ескорту? – швидше констатувала, аніж запитувала.

- Ні.

Гліб підняв вату, викинув у відро для сміття, що стояло під мийкою і повернувся до неї, опираючись п’ятою точкою об стільницю. Склав руки на грудях, пильно розглядаючи розпашіле личко, розтріпане волосся, яке вона намагалася загорнути за вуха, і серце завмерло тільки від споглядання. А ще ж навіть не доторкнувся як хотів.

- Ти брат Ангеліни?

- Так. Не вбивай її. Вона боялася підсунути тобі маніяка, тому попросила мене…

- А ти відмовити не зміг? – не дала договорити.

- Як бачиш, - розтягнув рота в нахабному усміху.

Мав для зарозумілої втікачки промовисте нагадування їхньої забавки, котру не посоромився дістати з найглибшої шухляди шафи. Пуцьнув рожевими доказами прямісінько на стіл, перед очима Аврори, прискіпливо спостерігаючи за реакцією. Жоден м’яз на обличчі не виказав її хвилювань, мабуть їх не було, або ж майстерно приховувала. Поглянула на Гліба, потім знов на туфлі, примружилася, бо помітила зелені папірці, безладно зіжмакані та запхнуті в праву рожеву туфлю.