Розділ 12: Ціна свободи

Океан був чесним ворогом. Він намагався вбити, але робив це відкрито, без прихованих мотивів. Його закони були жорстокими, але простими. Система, з якої він утік, була ворогом іншого штибу — підступним, мстивим, з довгою пам'яттю. Вона не могла дістати його фізично, тому вдарила по тих, хто залишився.

Новини з батьківщини приходили рідко, уривками, через листи сестри, що доходили з величезним запізненням, або через випадкові розмови з іншими емігрантами. Спочатку це були лише чутки. "Нагорі розбираються", "шукають винних". Він уявляв собі безликі кабінети, скрип пер, доноси. Він знав, як працює ця машина, і серце його стискалося від тривоги. Але він гнав ці думки, занурюючись у роботу, в нове життя, в ілюзію, що його втеча — це лише його особиста справа.

А потім прийшов лист. Не від сестри, а від далеких знайомих. Кілька сухих, обережних рядків на тонкому папері. Але кожне слово було важчим за камінь.

Вони писали про його брата, Валентина.

Валентин був його протилежністю і його опорою. Блискучий штурман далекого плавання, людина моря до кісток, але, на відміну від Станіслава, він умів жити всередині системи. Він не бунтував, він просто робив свою справу краще за інших. І він був єдиним, хто, можливо, розумів тугу Станіслава за океаном.

У листі повідомлялося, що Валентина Курилова, "брата зрадника Батьківщини", з ганьбою звільнили з флоту. Заочний вирок Станіславу — десять років за державну зраду — автоматично ставив тавро на всій родині. Валентину заборонили виходити в море. Для нього, людини, чиє життя було нерозривно пов'язане з кораблем, картою і горизонтом, це було рівносильно смертному вироку. Його, одного з найкращих штурманів країни, змусили працювати сторожем на складі. Його зламали.

Станіслав читав ці рядки знову і знову, сидячи у своїй маленькій квартирі в Торонто. За вікном сяяв вогнями чужий, вільний світ. А перед його очима стояв брат — не той сильний, впевнений у собі моряк, якого він пам'ятав, а зломлена людина, що ходить по запиленому складу, вдихаючи не солоний вітер, а запах гнилої деревини.

І в цей момент його накрило. Не страх, не відчай, а щось набагато гірше — холодне, всепоглинаюче почуття провини.  Воно оселилося в ньому, як привид у машині, невидимий, але завжди присутній. Воно сиділо поруч, коли він їв, працював, спав. Воно нашіптувало йому в тиші ночі.

"Ти хотів свободи для себе. А яку ціну за неї заплатив він?"

Він намагався сперечатися з цим голосом. "Я боровся проти системи! Я не міг інакше!" — кричав він у подушку. Але привид був невблаганний.

"Ти міг змиритися. Ти міг знайти свою внутрішню свободу в йозі, як робив це роками. Але ти обрав зовнішню. Ти проміняв його життя на своє право бачити тропіки. Чи варта була твоя свобода його неволі?"

На це питання не було відповіді.

Роки минали. Він досяг успіху. Став поважним фахівцем. Переїхав до Ізраїлю, де море було ще ближче, а сонце — ще яскравішим. Він знайшов нове кохання, збудував новий дім. Але привид залишався з ним.

Коли Радянський Союз розвалився, стіни клітки впали. Рідні кликали його приїхати. Побачитись. Але він не міг. Думка про те, що він ступить на ту землю, де його брат доживав віку зламаною людиною, була нестерпною. Він боявся побачити в очах старих друзів не захоплення, а німе питання: "Чи воно було того варте?"

Він знав, що його свобода, виборена в океані, виявилася неповною. Він вирвався з однієї клітки, але назавжди замкнув себе в іншій — клітці власної совісті. І від цієї течії, на відміну від океанської, втекти було неможливо. Вона несла його до самого кінця.