Його робінзонство тривало рівно одну ніч і один ранок. Пробудження від укусів комах і перший ковток теплого повітря, просякнутого запахом джунглів, здавалися йому справжнім народженням. Коли він стояв на ґанку бунгало, а вдячний натовп місцевих жителів аплодував йому, людині-диву, що прийшла з океану, на мить йому здалося, що він знайшов свій рай. Це було відчуття чистої, первозданної слави — слави не за подвиг, а за сам факт існування.
Та саме в цей момент тріумфу він побачив її. Не одразу. Спочатку його погляд ковзав по усміхнених темношкірих обличчях, по химерному плетиві пальмового листя. А потім, за спинами цікавих, біля самої кромки джунглів, він побачив її — зелену пляму, що не належала цьому світу. Зелений військовий джип. Холодний метал і байдужість влади, що прийшла забрати своє.
Радісний гомін натовпу раптом здався йому далеким і неважливим. Він відчув, як щось крижане торкнулося його серця. Це була не та свобода, за яку він боровся, але це була свобода, яку він щойно втратив. Люди розступилися, утворюючи коридор. Двоє чоловіків у формі, з автоматами на плечах, підійшли до нього. В їхніх рухах не було ні ворожості, ні цікавості — лише професійна рутина. Вони були частиною механізму.
Перед тим, як сісти в джип, він кинув останній погляд на свій острів. На сині гори, на білий пісок, на бірюзову лагуну. Світ, за який він боровся, залишався позаду. Він не встиг стати його частиною. Він був лише гостем.
Поїздка тряским джипом по вибоїстій дорозі була поверненням у цивілізацію. Запах бензину змішувався із солодким ароматом тропічних квітів. Він мовчав, дивлячись на миготливі дерева. Він більше не був частиною природи; він знову став об'єктом, пасажиром, в'язнем, якого перевозили з одного місця в інше.
Перший допит відбувався в задушливій кімнаті з облізлими стінами. Вентилятор під стелею ліниво перемішував густе, вологе повітря, що пахло пилом і дешевим тютюном. Чоловік за столом, у формі, що прилипала до спітнілої спини, дивився на нього з сумішшю втоми та роздратування. Для цього філіппінського чиновника Станіслав був просто проблемою. Ще однією незрозумілою справою у стосі паперів.
— Де затонув корабель? — запитав чиновник, не піднімаючи очей. — Скільки ще вцілілих?
— Корабель не тонув. Я був один, — спокійно відповів Станіслав.
Чиновник підвів на нього погляд, і в його очах не було нічого, крім глухого нерозуміння. Він бачив шпигуна, диверсанта, божевільного — кого завгодно, але не людину, яка просто хотіла бути вільною. Усі його наступні питання були логічними для його світу і абсолютно абсурдними для світу Курилова.
«На яку країну ви працюєте?»
«Хто вас завербував?»
«Де решта вашої групи?»
І щоразу, коли Станіслав намагався пояснити правду, прірва між ними ставала лише глибшою. Як пояснити людині, що бачить лише фізичні ґрати, існування клітки, збудованої з ідеології та страху? Коли чиновник нарешті здався, він поставив те саме питання, що й дівчинка на березі, але в його устах воно звучало не з дитячою цікавістю, а з бюрократичним роздратуванням.
— Але… навіщо?
Його перевели до місцевої в'язниці. Це не була жорстока чи страшна тюрма. Це було щось набагато гірше. Чотири стіни, залізне ліжко і маленьке віконце з ґратами, через яке було видно лише клаптик байдужого неба. Жах цієї неволі був не в жорстокості, а в її абсурдній, висмоктуючій душу нудьзі. Після трьох діб на межі людських можливостей, де кожна секунда була наповнена боротьбою за життя, ця монотонна безпека була тортурою.
Там, в океані, він був вільний. Його тіло було в'язнем стихії, але дух ширяв. Він боровся, страждав, галюцинував, але він жив. Кожна секунда була наповнена життям або смертю. Тут час просто спливав, крапля за краплею, позбавлений будь-якого сенсу. Ранковий підйом, сніданок, нескінченні години очікування, обід, ще більше годин очікування, вечеря, сон. Він обміняв одну величезну клітку на іншу, значно меншу, але не менш реальну.
Він сидів на ліжку, дивлячись у вікно. Він вижив. Він досяг землі. Але в цьому тихому, цивілізованому пеклі невизначеності він уперше замислився: чи була це свобода, чи лише черговий етап його нескінченної втечі?
#1345 в Сучасна проза
#1210 в Різне
історія виживання, психологічний портрет, соціально-політична притча
Відредаговано: 04.08.2025