Глава 9: Перша зустріч

Його розбудили не промені сонця, а тисячі крихітних укусів. Він розплющив очі й побачив, що обліплений мурахами. Поруч діловито дзижчали москіти. Він підхопився, обтрушуючись, і вперше побачив світ, у який потрапив.

Це був рай. Той самий рай з картинок, про який він мріяв, сидячи над шкільними підручниками. Високі, вигнуті пальми схилялися над білим кораловим піском. За ними стіною стояли непрохідні, соковиті, смарагдові джунглі, наповнені стрекотом і щебетом невидимих істот. Повітря було теплим, вологим і густим, просоченим запахами квітів, гниючого листя та солі. А попереду, за смугою рифу, простягався бірюзовий, тепер уже спокійний і лагідний океан. Він був закоханий у свій острів з першого погляду.

Він побрів уздовж берега, відчуваючи ні з чим незрівнянне задоволення від відчуття твердої землі під ногами. Спраги майже не було, але в роті все було запалене від солоної води й загубника трубки. Недалеко він натрапив на недобудовану пірогу — видовбаний стовбур дерева. Він заліз усередину в надії трохи поспати, але москіти були безжальними.

Приблизно за годину, коли сутінки почали згущуватися, він вирушив далі вздовж берега, навмання. І раптом збоку від нього стався якийсь незрозумілий рух. З темряви під деревами чітко виступили людські постаті. Це були тубільці.

Вони завмерли. Найближче стояв темношкірий чоловік у білій сорочці. Побачивши його, він злякано скрикнув і зробив довгий, незграбний стрибок назад. Решта, чоловіки й діти, немов скам'яніли, дивлячись на нього широко розкритими очима.

Настала довга, напружена пауза. Станіслав зрозумів, що мусить негайно щось зробити, щоб довести свої мирні наміри. Він відкинув убік ласти й маску, підняв порожні долоні з розчепіреними пальцями — десь він читав, що цей жест означає відсутність зброї. Потім широким рухом він вказав на океан і зробив кілька плавальних рухів.

Минула ще хвилина мовчазного, напруженого очікування. Першими наважилися діти. Вони повільно наблизилися, спочатку недовірливо торкаючись його шкіри й тут же відсмикуючи руки, а потім, осмілівши, заговорили всі разом якоюсь незнайомою мовою. З усього потоку слів він розібрав тільки одне, що повторювалося кілька разів: "Амерікано".

Він стояв, оточений ними, і просто посміхався. Це була велика родина — батько і його діти, що поверталися, мабуть, з нічної риболовлі. Батько все ще боязко тримався осторонь. Пізніше Станіслав дізнався причину їхнього страху: неподалік від місця їхньої зустрічі був старий цвинтар. Його тіло після тривалого перебування у воді продовжувало слабко фосфоресціювати в темряві, і ці прості люди спочатку прийняли його за привида.

Напруга спала. Дівчинка років дванадцяти, найсміливіша, підійшла ближче і ламаною англійською запитала, хто він і звідки. Він теж трохи говорив англійською, і вони змогли порозумітися. Тут же на нього посипався град запитань. Чомусь вони вирішили, що в океані сталася корабельна аварія, і він — єдиний, хто вижив.

— А де ж решта? — питала дівчинка, дивлячись на нього з величезним співчуттям.

— Корабель цілий, — намагався пояснити він. — Ніякої аварії не було. Я один. Я стрибнув у море.

Вони ніяк не могли цього зрозуміти. На їхніх обличчях було повне здивування. І тоді дівчинка поставила найпростіше і найглибше запитання, яке тільки можна було поставити:

— Навіщо?

Він розсміявся, побачивши себе їхніми очима. Що він міг їм відповісти? Справді, навіщо? Це було все одно, що запитати, навіщо він живе на світі. Прірва між їхніми світами була нездоланною.

— Чому тебе не зачепили акули? — пролунало наступне запитання.

Він не знайшов нічого кращого, як показати їм свій простий амулет на шиї і сказати, що він охороняє від акул. Цьому вони тут же повірили.

Вони запросили його до себе. Близько години вони йшли піщаним берегом, поки не дійшли до великого бунгало на палях, що стояло серед пальм. Усередині, при світлі гасової лампи, його обступило безліч темношкірих людей. Вони дивилися на нього з такою цікавістю, ніби він справді прибув з іншої планети. Літня жінка, господиня будинку, подала йому якийсь гарячий місцевий напій. Тільки відсьорбнувши кілька ковтків, він зрозумів, як сильно хоче пити. Він випив усе, що було в чайнику, і господиня, анітрохи не здивувавшись, поставила на вогонь ціле відро.

Він сидів за дощатим столом, майже як у тому, іншому світі, з якого втік, і міг тільки посміхатися. Обстановка була настільки неймовірною, що йому хотілося вщипнути себе, щоб перевірити, чи не сон це. Йому сказали, що він перебуває в селищі Генерал-Луна на острові Сіаргао. Він не помилився в розрахунках. Справді, це було схоже на диво.

Його поклали спати на справжнє ліжко з протимоскітною сіткою. Він заснув, ледве торкнувшись подушки. Цього разу його сон був сном людини, яка знайшла свій дім. Нехай навіть на одну ніч.