Глава 8: Земля

Гул наростав, перетворюючись із далекого гуркоту на оглушливий рев. Тепер він не просто чув, а відчував його всім тілом — низька, вібруюча нота, від якої тремтіла вода. Він плив прямо в пащу ревучому звіру.

Перша хвиля вдарила несподівано. Вона не підняла його, як колишні, а схопила і з жахливою силою поволокла вперед, перемелюючи й перевертаючи, як тріску. Він інстинктивно стиснувся, захищаючи голову руками. Його протягло кілька метрів і жбурнуло на щось тверде й гостре. Коліна й долоні обпекло різким болем. Корали. Він на рифі.

Його тут же змило назад у киплячий котел. Наступна хвиля була ще лютішою. Він уже не намагався пливти, а лише намагався втриматися на поверхні, не дати стихії розбити його об невидимі підводні скелі. Коли нова хвиля віднесла його ще на кілька метрів, він відчайдушно спробував встати. Глибина виявилася трохи вище коліна. Ще одна хвиля збила його з ніг, але, коли вона відхлинула, він знову намацав дно.

І раптом він зрозумів. Шум прибою залишився позаду. Вода навколо була майже спокійною. Його винесло в лагуну. Риф, який міг стати його могилою, виявився бар'єром, що захистив його від люті відкритого океану.

Він стояв по груди у воді, і його трусило. Не від холоду, а від усвідомлення. Він не міг повірити, що це не сон, не чергова галюцинація. Він спробував зробити крок, і ноги підкосилися. Спираючись на руки, він побрів, а потім поплив по спокійній воді, знову брів по пояс, по коліно, відчуваючи під ногами то слизьке каміння, то м'який пісок.

У ці хвилини він боявся акул найбільше на світі. Вони обожнювали такі тихі, теплі лагуни. Думка про те, що його зжеруть саме зараз, за кілька метрів від порятунку, після всього, що він пережив, була не просто страшною — вона була нестерпно образливою. Він змушував себе рухатися швидше, перемагаючи слабкість.

І ось його рука торкнулася чогось сухого й шорсткого. Стовбур пальми.

Він виповз із води й упав на кораловий пісок. Він був на березі.

Спочатку він просто лежав, уткнувшись обличчям у теплий пісок, що пахнув водоростями та йодом. Він вдихав цей запах, як найдорогоцінніший аромат у світі. Потім він сів і притулився до стовбура високої пальми, що сягала в чорне небо. Земля. Тверда. Надійна. Нерухома.

Але вона гойдалася. Увесь світ навколо нього — пальми, пісок, темна смуга джунглів — повільно піднімався й опускався в ритмі океанських хвиль. Його тіло за дві з лишком доби настільки зріднилося зі стихією, що тепер земля здавалася йому морем, а море — землею.

Він обмацав себе. На розбитих колінах запеклася кров. Він відірвав шматок від коміра майки й сяк-так перев'язав рани. У всьому тілі був тупий, ниючий біль, але це був біль життя, біль втоми, а не біль відчаю.

Він був у повній безпеці. Океан залишився позаду, а з ним — і все його минуле. Клітка, лайнер, нескінченна вода — все це тепер здавалося поганим сном. Він підняв голову і подивився на зірки. Вони були ті ж, що й там, в океані, але тут, з твердої землі, вони здавалися близькими й дружніми.

Непереборна втома навалилася на нього, як друга хвиля. Очі закривалися самі собою. Він не шукав укриття, не думав про їжу чи воду. Все це буде завтра. А зараз йому потрібно було тільки одне.

Він просто ліг на пісок біля підніжжя пальми, поклав голову на руки, і тієї ж миті провалився в сон. Глибокий, важкий, без сновидінь. Перший сон на вільній землі.