Глава 3: Останні дні на борту

Лайнер "Радянський Союз" перетворився на плавучий Вавилон. Щойно судно відійшло від причалу Владивостока, скутого кригою, і взяло курс на південь, на борту вибухнув безперервний карнавал. Сотні здорових, квітучих чоловіків і молодих, красивих жінок, що вирвалися на двадцять днів із сірої радянської дійсності, пустилися берега. Повітря в коридорах житлових палуб було густим і пряним — суміш спиртного, парфумів, поту й відчайдушних веселощів. З-за кожних дверей лунала музика, чулися п'яні вигуки, дзвін посуду і жіночий сміх, що переходив у вереск. Люди намагалися прожити маленьке життя за ці двадцять днів, забутися за всяку ціну, знаючи, що дуже скоро казка скінчиться, і всі до єдиного повернуться туди — у світ черг, партзборів і довічної "доцільності".

Станіслав Курилов існував у цьому карнавалі як привид. Він був серед них, але не з ними. Він вдивлявся в їхні веселі, розчервонілі обличчя, слухав їхні тости за швидке літо й почувався людиною з іншої планети. Їхні шляхи перетнулися на цьому кораблі випадково: вони пливли у відпустку, він — у невідомість. На них чекав зворотний квиток, на нього — можливо, лічені дні перед смертю. Цей контраст був настільки разючим, що іноді йому здавалося, ніби він уже перебуває не в реальному світі, а в чистилищі, спостерігаючи за тінями минулого.

Його дні були розписані з точністю хронометра. Він повинен був знати все. Коли змінюється вахта? Де розташовані прожектори? Як часто патрулюють палуби? Але головним завданням було визначити точне місцезнаходження судна. Загадковий маршрут до екватора тримався в секреті, і Станіслав жив у болісному невіданні, поки на третій день плавання не сталося диво. В одному із залів лайнера, на загальну радість туристів, вивісили велику карту західної частини Тихого океану. На ній жирною лінією був нанесений приблизний маршрут.

Він годинами простоював біля цієї карти, роблячи вигляд, що просто милується, але насправді впиваючись очима у вигини берегових ліній, у назви островів, у сітку координат. Він запам'ятовував усе, вкарбовуючи карту у свою пам'ять, розуміючи, що це його єдиний навігаційний прилад. Він знав, що капітан може відхилитися від цього курсу, але тепер у нього був хоча б орієнтир.

Вночі, коли п'яна вакханалія на палубах стихала, наставав його час. Він піднімався на найвищий місток, подалі від вогнів і музики. Небо тут було іншим. Чужі, незнайомі сузір'я дивилися на нього з оксамитової чорноти. Орієнтуватися по них було життєво необхідно, і він, з картою зоряного неба в руках, намагався відшукати і запам'ятати їхнє положення. В одну з таких ночей, коли він стояв, пильно вдивляючись у розсип діамантів над головою, до нього підійшла дівчина. Парочки, що гуляли, зазвичай обходили його, дивного відлюдькуватого чоловіка, з посмішкою, але вона зупинилася.

— Щось особливо цікаве там, у небі? — запитала вона з посмішкою.

— Та ось, шукаю свою щасливу зірку, і ніяк не можу знайти, — ухильно відповів він.

— Мені теж колись здавалося, що моє щастя десь серед зірок, — усміхнулася вона. — Я астрономка. Тож ми з вами, певною мірою, колеги.

Вона виявилася справжньою знахідкою, подарунком долі. Легко і захоплено вона розповідала йому про небо південної півкулі, показувала Пояс Оріона, вказувала на Юпітер. Завдяки їй він не просто запам'ятав розташування сузір'їв, а й навчився розуміти їхній рух, знав, під яким кутом і в який час можна очікувати те чи інше світило. Він вбирав ці знання, як пустеля вбирає вологу. Ця дівчина, сама того не відаючи, давала йому в руки компас для його майбутньої втечі.

Корабель невблаганно наближався до десятого градуса північної широти, до острова Сіаргао. До тієї самої точки, де він мав залишити судно. Під приводом показати своїй новій знайомій навігаційні прилади, він умовив її зайти до штурманської рубки. Поки вона розмовляла з помічником капітана, Станіслав, нібито з простої цікавості, підійшов до розкладеної на столі навігаційної карти. Серце в нього завмерло. Лінія курсу була прокладена всього за десять морських миль від берега. На карті він побачив, що острів гористий, а отже, буде видний здалеку. Все сходилося. Це мало статися завтра. 13 грудня.

Тринадцяте число. Не найкраща дата для ризикованих авантюр, але вибору в нього не було.

Цей останній день, 13 грудня, він провів як уві сні. Він уже не мав контролю над ситуацією, рішення було прийнято. Тепер він був лише виконавцем у руках власної долі. Він пропустив сніданок. На обіді був присутній, але нічого не їв. Його шлунок мав бути абсолютно чистим. Вранці він замкнувся в каюті й провів повні очищувальні вправи йоги. Випив два літри води, пропустивши її через кишківник за особливою методикою, зробив кілька складних промивань і дихальних практик. Він приводив свій внутрішній механізм у стан ідеальної готовності.

Увечері спустилася непроглядна, задушлива тропічна ніч. Небо затягнули хмари, вдалині майже безперервно спалахували блискавиці. Шторм. Це було добре. У штормову погоду капітан не стане ризикувати людьми й не пошле шлюпку на пошуки. У нього буде ціла ніч.

Він спустився в ресторан під кінець вечері, просто щоб показатися, відмітитися. Здоровий глузд кричав йому, що його шанси мізерні. Якщо він не розіб'ється об воду, його зжеруть акули. Якщо не зжеруть акули, він потоне від утоми. Якщо не потоне, його вб'є об рифи. І тільки якщо нічого з цього не трапиться, тільки тоді, можливо, він зможе подякувати долі.

Повернувшись до каюти, він дістав свою сумку. Ласти, маска, трубка. Зверху недбало кинув рушник. Поглянув на себе в дзеркало. Перед ним стояв чоловік, який за годину збирався здійснити стрибок у темряву і повну невідомість.

Він повільно пішов коридором. Йому здавалося, що він іде по канату над прірвою, і все навколо — стіни, труби, кинутий кимось пилосос — знає, куди й навіщо він іде, і безмовно бажає йому удачі. Зі своєю рідною землею, Росією, він попрощався давно, ще у владивостоцькій бухті. Зараз він тікав із Радянського Союзу.