Глава 1: Клітка

Океан був його релігією, а Радянський Союз — храмом без вікон і дверей. З раннього дитинства, проведеного в маленькому сонному містечку, Станіслав Курилов бачив його не наяву, а на картах. Сині, безмежні простори на стіні його кімнати були обіцянкою іншого світу — світу безмежної свободи, солоних вітрів і таємниць, прихованих під товщею води. Він закохався в цей світ заочно, але всією душею. І все своє життя він присвятив тому, щоб пробитися до нього.

Він став океанологом. Освоїв акваланг, коли це було ще екзотикою, і навчився дихати під водою так само природно, як на суші. Його тіло й розум належали глибині. Відчуття невагомості, тиша, що порушувалася лише власним диханням, танок дивовижних риб у промені ліхтаря — там, під водою, він був по-справжньому вільним. Але варто було йому піднятися на поверхню, як стіни клітки стискалися знову.

Ця клітка була величезною — одна шоста частина суші. І в неї було ім'я — СРСР. Для вченого-океанографа це означало, що більша частина світового океану для нього закрита. На нього, як і на багатьох інших, повісили невидиме тавро — "невиїзний". Причини? Вони завжди знаходилися. Спочатку — короткозорість, що не дозволила вступити до морехідного училища. Потім — участь у секретних підводних випробуваннях. Але головним, незмивним гріхом була його сестра Анжела. Вона посміла закохатися в індуса і виїхати з ним у капіталістичну Канаду. Цей родинний зв'язок став довічною чорною міткою в його особовій справі. Кожен запит на участь у міжнародній експедиції, кожен шанс побачити коралові рифи або попрацювати в Атлантиці наштовхувався на глуху стіну відмови в черговому безликому кабінеті.

Апофеозом, останнім цвяхом, що забив кришку його надій, став лист. Він прийшов немов з іншого світу, з почерком легенди. Сам Жак-Ів Кусто, великий капітан "Каліпсо", запрошував його, радянського фахівця з глибоководного занурення, для роботи над спільним проєктом. Для Курилова це було більше, ніж пропозиція роботи. Це був квиток на іншу планету, визнання від самого божества його підводної релігії. Він збирав документи, ходив по інстанціях, майже не дихаючи від надії.

Відповідь прийшла у вигляді сухої канцелярської записки, прикріпленої до його особової справи. Він запам'ятав її дослівно, кожна літера випалювала тавро на його душі: "Відвідування товаришем Куриловим капіталістичних держав вважаємо недоцільним".

Недоцільним.

Того дня він зрозумів усе. Це була не просто відмова. Це був вирок. Довічне ув'язнення без найменшої надії на свободу. Він, народжений на цій чудовій блакитній планеті, був замкнений у величезній країні заради якихось дурних, мертвих ідей. Усе його життя, всі його прагнення були оголошені "недоцільними". І тоді всередині щось обірвалося. Зник будь-який страх. Якщо світ не випускає тебе через двері, залишається тільки один шлях — проламати стіну.

Але як проламати стіну, розміром з континент?

Відповідь прийшла не ззовні, а зсередини. Роками, самотужки, за переписаними від руки книгами самвидаву, він вивчав йогу. Для оточуючих це було дивацтвом. "Дивацтва Курилова" — так шепотіли за його спиною, коли він змушував колег іти на занурення з порожнім шлунком, або коли сам голодував по сорок днів, очищаючи організм морською водою за особливою системою. Коли купався голим у крижаному Японському морі, пояснюючи це "повним злиттям зі стихією".

Але для нього це не було дивацтвом. Це була робота. Важка, виснажлива робота з перековування самого себе. Йога була для нього не гімнастикою, а системою звільнення. Він вчився контролювати не тільки м'язи, а й дихання, серцебиття, свідомість. Він годинами сидів у медитації, досягаючи стану, коли зовнішній світ з його заборонами і стінами просто переставав існувати.

Він перетворював своє тіло на досконалий інструмент, здатний витримувати неймовірні навантаження, а свій дух — на незламний клинок.

Йога давала йому краплі свободи в умовах крайньої несвободи. Вона вчила його головного: єдина справжня в'язниця знаходиться всередині людини. І якщо ти зміг втекти з неї, ніякі зовнішні ґрати тебе не втримають.

Він був готовий, сам ще не знаючи, до чого саме. Він просто чекав. Чекав на шанс, на тріщину в стіні своєї клітки. І одного разу, в один сумний, похмурий листопадовий день, він побачив її.