Пролог: Голос з океану.

Свідомість повернулася різким, крижаним уколом. Навколо була темрява. Не та звична темрява ночі, до якої звикає око, а жива, що дихає і ворушиться громадами чорної води. Величезна хвиля, подібна до лінивого кита, підняла його на свій гребінь, і на одну мить, що перехоплювала подих, він побачив світ. Нічого. Лише беззвучні блискавиці, що танцювали вдалині й на мить висікали з мороку горизонт, та безкрає поле водяних гір, що здіймалися. А потім безодня знову поглинала його, і залишався тільки рев стихії.

Страху не було. Точніше, він був, але десь глибоко, приборканий багаторічною звичкою володіти собою, загнаний у найдальший куток свідомості. Зараз не час для страху. Зараз час для дихання.

Вдих — короткий, жадібний, поки голова над водою. Затримка — поки холодна маса перекидається зверху, намагаючись втиснути тебе в пучину. Повільний, контрольований видих через трубку, виштовхуючи солону воду. Знову вдих. Це був ритм, первісний і простий, як биття серця. Єдине, що відділяло його від небуття.

Там, за спиною, у непроглядній темряві, зникав його світ. Величезний, сяючий тисячами вогнів лайнер, його плавуча в'язниця, розчинявся в ночі. Сотні веселих, безтурботних людей танцювали, пили, святкували свою коротку втечу "із зими в літо", не підозрюючи ні про що. Чи знав хтось із них, що всього кілька хвилин тому людина ступила з корми в ревучу порожнечу? Що вона проміняла їхню примарну, двадцятиденну свободу на свою — справжню, смертельно небезпечну.

Лайнер зник. Останній вогник згас. Тиша, що настала після, була оглушливішою за будь-який шторм. Тепер він був один.

Океан дихав. Його глухий, гуркітливий голос був єдиною музикою в цьому світі, і в цьому голосі не було ні гніву, ні милосердя — лише байдужа могутність.

Він був вільний. Але щоб довести це, йому належало вижити. Попереду були тільки вода, темрява і майже сто кілометрів до землі, якої могло й не бути.