Розділ 1

Після неба

     Через двадцять три дні після облоги Кайр усе ще пахнув горілим каменем. Рейн Варр уже майже перестав це помічати. Майже. Найменше запах відчувався вранці, коли холодне повітря спускалося з гір і приносило в місто сосну, мокру землю та перший справжній осінній холод. У такі хвилини, особливо якщо не дивитися в бік Нижнього міста, можна було на кілька секунд повірити, що життя потроху повертається до того, яким було раніше.

Потім десь обвалювалася пошкоджена стіна, хтось кричав робітникам відійти, над дахами здіймалася хмара світло-сірого пилу — і Кайр нагадував, що «раніше» більше не існує.

Місто відбудовували безперервно. На південній стіні вже стояли перші нові секції укріплень, причому половину каменю тепер поєднували з металевим каркасом, запропонованим інженерами Ковчега. Під час першої спроби місцеві будівельники назвали його надмірно складним, інженери «Анари» назвали традиційну кам’яну кладку неефективною, після чого обидві сторони майже годину сперечалися й у підсумку збудували змішану конструкцію, яка виявилася міцнішою за обидва початкові варіанти.

Рейн вважав це гарною моделлю майбутнього Астреї.

Усі невдоволені.

Усі сваряться.

А щось усе-таки працює.

У дворі Гаренової майстерні поки що працював тільки він.

Рейн стояв на втоптаній землі й дивився на меч у лівій руці. Темний шов проходив через лезо трохи нижче середини. Дорн міг би його зашліфувати, вирівняти поверхню, повернути сталі майже колишній вигляд.

Не зробив.

Правильно.

Шрам мав залишитися.

Рейн повільно підняв клинок, перевів вагу на передню ногу й виконав просту послідовність, яку Гарен змушував його повторювати тисячі разів: крок, відвід, короткий горизонтальний удар, зміна кута, повернення в захист.

Перші два рухи пройшли чисто.

На третьому він спробував трохи допомогти правою рукою.

Біль прострілив долоню, піднявся до ліктя, а майже одночасно за правим оком з’явилося знайоме поколювання.

Рейн одразу зупинився.

— Три.

Він заплющив очі.

— Не починай.

Кіара сиділа на уламку старої кам’яної огорожі, яку Рейн навмисно не дозволив прибрати під час ремонту. В одній руці вона тримала маленький медичний сканер, у другій — Гаренову чашку. Ту саму дешеву керамічну чашку з тріщиною біля ручки, яка якимось дивом пережила облогу, падіння частини даху й кілька днів будівельних робіт.

Рейн досі вважав це особистою образою.

— Три що?

Кіара почала загинати пальці.

— Три порушення режиму відновлення за сорок секунд. І це я ще не рахую того, що ти почав тренування раніше, ніж сказав мені.

— Це не порушення. Це самостійність.

— Це четверте порушення.

— Ти вигадуєш правила під час розмови.

— Я лікар.

— Ти пілот.

— Я польовий спеціаліст із медичною підготовкою.

— Оце вже дуже зручна професія.

Кіара навіть не усміхнулася.

— Перше: ти використав праву руку.

— На мить.

— Саме цієї миті достатньо, щоб знову відкрити пошкоджені нервові канали. Друге: ти змінив зовнішнє поле біля клинка.

Рейн підняв брову.

— На сантиметр.

— Півтора.

— Ти серйозно це вимірюєш?

— Так.

— Це моторошно.

— А третє — ти приховав головний біль.

Рейн завмер.

— Не приховував.

Кіара подивилася йому прямо в очі.

Праве око Рейна ледь сіпнулося.

Вона повільно піднесла чашку до губ.

— Чотири.

— Оце вже нечесно.

— Лягаєш.

— Я тільки почав.

— Саме тому ще можеш дійти до лавки сам, а не після того, як у тебе почнуть тремтіти ноги.

Рейн обернув меч у лівій руці й виконав один короткий рух без Ефіру. Звичайний метал. Звичайна механіка. Звичайне людське тіло.

Майже звичайне.

— Ще десять хвилин.

— Ні.

— П’ять.

— Ні.

— Три.

Кіара нарешті відклала чашку.

— Рейне, я не намагаюся зіпсувати тобі тренування. Твоя нервова система досі перебудовується після повної ініціалізації. Двадцять три дні для звичайної травми — це вже щось. Для процесу, якого немає в жодному моєму медичному довіднику, це майже нічого. Коли ти відхиляєш зовнішнє поле, навантаження не зникає лише тому, що резерв Ефіру не витрачається. Мозок усе одно керує процесом.

Рейн опустив меч.

— Я знаю.

— Ні. Ти пам’ятаєш слова. Це не те саме, що поводитися так, ніби ти їх зрозумів.

Він подивився на неї.

Останні три тижні Рейн навчився розрізняти різні варіанти Кіариного «ні». Було звичайне. Було роздратоване. Було те, після якого можна було трохи поторгуватися.

І було це.

Медичне.

Остаточне.

Рейн зітхнув і вклав меч у піхви.

— Ненавиджу пробудження.

— Ні.

— Що?

— Ти ненавидиш наслідки пробудження. Це різні речі.

— Наскільки?

— Дуже. Саме пробудження ти, судячи з усього, вважаєш чудовим приводом робити речі, які тобі категорично заборонені.

Рейн сів на лавку.

— Гарен сказав би, що ти зануда.

Кіара на мить завмерла.

Не так, як раніше. За перший тиждень після його смерті ім’я Гарена могло обірвати розмову повністю. Тепер біль уже не приходив гострим ударом щоразу, коли хтось згадував старого.

Він просто був.

Постійно.

Кіара подивилася на чашку у власній руці.

— А він дозволив би мені пити з цього?

Рейн перевів погляд на чашку.

— Ні.

— Тоді добре, що його немає.

Тиша виникла одразу.

Кіара опустила чашку.

— Я не…

Рейн слабко усміхнувся.

— Він би відповів гірше.

Вона видихнула.

— Значно?

— Значно. Спочатку сказав би, що чашка його. Потім сказав би, що ти неправильно її тримаєш. А потім усе одно налив би тобі щось і заявив, що тепер вона твоя проблема.