Глава 1: Впорядковане серце та присмак озону

Глава 1: Впорядковане серце та присмак озону

​Спостерігаючи, як Лу з апетитом розправляється з десертом, Міра відчула, як стіни затишної їдальні маєтку фон Кроу стають тонкими й прозорими. Важка срібна ложечка в її пальцях раптом здалася чужою — занадто витонченою для рук, які колись до крові обдирали нігті об холодне каміння підземель. Сміх Еми долинав ніби крізь товщу води, а натомість у вухах забриніло інше: тихе, переривчасте дихання тринадцяти дітей у темряві, що тхнула сирістю, іржою та концентрованим страхом.

​— Міро? — Флемма м’яко, майже невагомо торкнулася її руки. — Ти знову випала в осад?

​Міра здригнулася, повертаючись до реальності. Золотаве світло свічок, що раніше здавалося розмитим, миттєво набуло чіткості, витісняючи холодний морок підземелля. Вона моргнула, виганяючи залишки тіней зі своїх чорних зіниць.

​— Просто згадала свій перший вечір у домі твого батька, Емо, — Міра криво всміхнулася, і в її очах спалахнув знайомий бойовий вогник. — Пам’ятаєш, як граф Адріан привів мене — брудну, в лахмітті, але з такою пикою, ніби я щойно завоювала Ейдос? Я тоді замість «дякую» заявила вашій економці, що колір фіранок у моїй кімнаті викликає у мене стихійне невдоволення, і якщо їх не змінять, я перефарбую їх силою власного гніву.

​Ема весело засміялася, і цей звук був найкращими ліками від будь-якої меланхолії.

— О, я пам’ятаю! Тобі було лише п’ять, ти ледь діставала головою до краю столу, але твій відьомський норов уже тоді вимагав капітуляції всього живого в радіусі милі. Батько якось сказав, що привів у дім не просто компаньйонку для мене, а персональний ураган, який навчить нас усіх цінувати тишу. Ти була вуличним вовченям, яке вміло виживати, але не вміло читати. Коли я розгорнула перед тобою першу сторінку, ти закотила очі так, ніби я запропонувала тобі їсти каміння. "Ці мурахи надто дрібні й сумні", — відрізала ти. І перш ніж я встигла заперечити, буквар у твоїх руках перетворився на маленьке яскраве багаття — ти просто так захотіла. Дивлячись на полум’я, ти цілком серйозно зауважила: "Знання — це ж світло, так? Ну, тепер воно хоча б світить, а не просто мовчить".

​— Бо вони справді були сумними! — підхопила Міра, і в її голосі забриніли нотки того самого дитячого зухвальства. — Навіщо мені були літери, коли я могла змусити іскри танцювати на кінчиках пальців? Хоча, мушу визнати, твоя тактика з запіканкою Гільди була підступною. «Вивчиш абзац — отримаєш добавку». Ти змалечку була геніальним маніпулятором, Емо.

​​— Міро, а ти правда палила фіранки та книги? — Лу відірвався від своєї «магічної хмаринки» зі збитих вершків. На його носі кумедно застигла біла пляма, а очі світилися щирим дослідницьким інтересом. — А вони красиво горять? Синім полум’ям чи червоним? А іскри летять, як від бенгальських вогнів, чи як від сердитого дракона?

​— О, Лу, вони горять з відтінком «глибокого каяття економки» та легким присмаком мого домашнього арешту, — засміялася Міра, спритно ловлячи серветкою краплю вершків, що вже готувалася десантуватися з носа хлопчика на стіл. — Але, якщо чесно, ті іскри були більше схожі на моє обурення: такі ж хаотичні й неконтрольовані.

​— Тобто, — Лу розчаровано зітхнув, — феєрверку не було?

​— Був феєрверк із повчань твоєї тітки Еми! — Міра жартівливо клацнула його по носі. — Вона вчасно пояснила мені, що знання — це, звісно, світло, але якщо я продовжуватиму в буквальному сенсі підпалювати кожен підручник, який мені не подобається, то ми просто збанкрутуємо на придбанні нових. Ема навчила мене, що книги набагато цікавіші, якщо їх не палити, а використовувати як джерело ідей для капостей.

​— Для капостей? — Лу оживився, і його власна магічна хмаринка над тарілкою трохи збільшилася в розмірах від захвату. — Наприклад, як перетворити чорнило вчителя на лимонад?

​— О, бери вище, — Міра змовницьки підмигнула йому, підсуваючи ближче тарілку з печивом. — Наприклад, як вивчити параграф про стихійне повітря, щоб під час уроку на вагах у кабінеті раптово зникла гравітація. Бачиш? Читати корисно. Ти знаєш ворога в обличчя і можеш змусити ці «чорні мурахи» на папері працювати на твою користь.

​— Тоді я доїм вершки й прочитаю ту книжку про левітацію, — рішуче заявив малий, занурюючи ложку в десерт. — Обіцяю: жодна фіранка не постраждає. Ну... принаймні сьогодні.

​Мортімер хмикнув, приховуючи посмішку за келихом вина. Він пам’ятав ту маленьку «Тринадцяту» — вибухову, непередбачувану, яка нікого не боялася і дивилася на світ так, ніби він винен їй як мінімум три королівства. Він пам’ятав і появу Айкани кілька років тому. Як ця незворушна Майстриня, чиє серце здавалося викуваним із холодного металу Ферруму, вперше зустріла Міру. Міра тоді три дні поспіль «випадково» підривала магічні петарди біля її кімнати, аби просто побачити, чи вміє ця крижана дівчина хоча б мружитися від несподіванки.

​— А Ая теж буває такою... гучною? — запитав Лу, переводячи погляд на руду Майстриню.

​— Ні, Лу, — спокійно відповіла Ая, і в її зазвичай нерухомих зелених очах промайнув рідкісний, теплий відблиск. — Я завжди була тишею, яку Міра, після нашого знайомства та переїзду до маєтку фон Кроу, сприйняла як особисту образу. Вона вирішила, що в домі забагато «невикористаного простору для хаосу». Довелося вчитися жити в епіцентрі грози. Це виявилося... пізнавально.

​— Пізнавально? — Міра пирхнула, кинувши в Аю виноградиною, яку та перехопила на льоту двома пальцями, навіть не дивлячись. — Я просто навчила тебе, що іноді розбити вазу — це набагато корисніше для душевного спокою, ніж тримати все в собі.

​Мортімер відклав прибори, і в їдальні на мить запала та особлива, густа тиша, яка буває лише в родинах, де кожен знає ціну іншого.

— Знадобилося чимало розбитих ваз, спалених буквариків і моїх сивих волосків, щоб ви троє зрозуміли головне, — промовив герцог, і його голос, зазвичай сухий, як старий пергамент, зараз звучав по-батьківськи м’яко. — Адріан привів Міру, щоб врятувати Флемму. Але в результаті ви врятували цей дім від забуття. Ви створили цей хаос хоч і не за законами Гліфу, та за законами серця.