Розділ 14

Розпарена гречана каша з хрусткими шкварками і схожою на мідну стружку, смаженою цибулею, під чарку терпкого ожинового вина, пішла на ура. І йшла б далі, якби пояс не почав заперечувати. Довелося перерватися, щоб пізній сніданок не перейшов в обід. Я, власне, не те щоб заперечував, воно ж відомо: солдат спить, а служба йде… І краще переїсти, ніж недоспати, але філонити з перших днів, не найкращий спосіб заробити хорошу репутацію, авторитет у начальства і додатковий відгул. А оскільки я при цьому, зайвою службовою запопадливістю нікого не підставляв, оскільки весь підрозділ складався виключно з мене самого, то — як то кажуть вільному воля, а спасенному рай, прапор у руки, барабан на шию і... сокиру в спину...

— Чуєш, Ярополку Титичу, може, просто зараз сходимо, та подивимось на твого троля?

— А чого на нього...

— Та хоч промнемося, — не дав я старості закінчити фразу. Чоловіки, вони ж як діти малі. Про що не попроси, спершу обов'язково відмовлять. І переконати їх потім, змусити змінити «ні» на «так», важче ніж витягувати горезвісного бегемота. По собі знаю!.. Простіше не дати часу відповісти. Тому що мовчання є знак добровільно-примусової згоди. — План обмозгуємо... і взагалі.

Тут я дещо знизив голос і озирнувся на Листицю.

Подіяло. Не беру на себе нахабства визначити, що саме Ярополк Титич мав на увазі під «загалом», але з-за столу він виліз досить поквапливо.

— Дякую, хазяєчко… — вклонився чинно молодиці. — Із задоволенням посидів би ще, але справи… Так, справи... Ходімо, Владе Твердиличу, громада дуже на тебе розраховує. Бачив би ти, як нині вранці корівки на пасовище побігли, задерши хвости. Пастухам не наздогнати було…

Угу… Звідси бажано б докладніше. Це у старости така жваво-описова фігура мови, чи — він переді мною щосили прикидався немічним, а сам із світанку на ногах? Якщо перше, то нехай... Ораторській майстерності заздрити не стану. А ось другий варіант більш цікавий. Бо немає відповіді на запитання «навіщо»? Чи це в мене параноя, яка на ґрунті перенесення в інший світ утворилася? Гаразд, візьмемо на замітку! А поки що, на прогулянку, кроком руш!

До речі, отримавши шляхом візуального обльоту деяке уявлення про зовнішній світ, я досі не спромігся познайомитися ближче з «рідним» селом. Все якось ніколи було. То мені в інший бік, той час доби непридатний, а на завершення вчорашнього дня — я й зовсім втратив будь-яку цікавість до навколишнього світу. Зате тепер, оскільки дорога до неприємно й голосно тупаючого лісу пролягала у відповідному напрямку, настала можливість заповнити і цю прогалину.

Зважаючи на все побачене, у тутешній куточок війна давно не заглядала. Якщо кривавій жниці взагалі колись були цікаві убогі Висілки. Принаймні хати тут не будували в коло, не перекривали проходи між ними хлівами та клітями. Усі будівлі займали місце у строю, витягнувшись шеренгою, вздовж річки. Колонною по три, строго в потилицю один одному. Будинок, комора, хлів-свинарник. І тільки зараз, дивлячись на це зодчество, я повністю усвідомив значення терміну «типовий проект». Як тільки примудряються господарі не переплутати: де, чия хата стоїть? Відраховують щоразу від крайньої? А якщо ще хтось побудується?

Пам'ятаю анекдот був у тему. П'яний чоловік просить перехожого порахувати, скільки в нього на чолі гуль, а дізнавшись результат, радісно оголошує, що до рідної оселі залишилося пройти всього три ліхтарні стовпи... Смішно, угу... І тільки сторожова вежа, що бовваніє у центрі старої забудови, вагомо нагадувала про те, що і в цьому світі «спокій нам тільки сниться».

Складена з великого, тесаного каміння, вона височіла над округою метрів на дванадцять. Приблизно на висоту чотириповерхового будинку. З вузькими бійницями, починаючи з третього рівня і міцними навіть з вигляду, низькими, як у свинарнику, дверима — з полотном густо оббитим металевими смугами. Зі стороною квадрата в десять кроків, і дахом так щедро обкладеним землею і дерном, що у кількох місць навіть деревця вже проросли.

Такий собі донжон сільського типу, з урахуванням підвальних приміщень, здатний, на кілька тижнів, дати притулок всім жителям Виселків. А якщо будівельники не останні дурні і зрозуміли вирити всередині криницю, то без облогових машин, війську тут можна і не зупинятися. Шкіра не варта вичинки.

«Якщо тільки метою ведення бойових дій не є повне винищення корінних жителів», - послужливо підказало моє особисте довідкове бюро.

Що ж, правильно підмічено. Зустрічалися в історія Землі і такі приклади людинолюбства. Уфф, навіть мороз по шкірі… Подібні думки сильніше крижаної купелі на організм впливають. Треба буде напроситись глянути на вежу зсередини. Може, й мій досвід на що знадобиться? Бо, як здійметься серйозна катавасія, задля якої вся ця моторошна пишнота будувалася, я з селянами в одному човні, тобто вежі, опинюся. Значить, безперечно треба потурбуватися про комфорт заздалегідь. Коли ти приречений на падіння і знаєш про це, чому б туди соломки побільше не натягати?

— А ось і третя напасть…

Староста вимовив ці слова таким винним тоном, що я рефлекторно глянув на нього. Правдоподібно брехати старий солдат, навіть на адміністративній роботі, не навчився. Йому було не те щоб соромно, адже не керівником у гурток крою та хорового співу наймав мене, але все ж таки Ярополк почував себе дуже і дуже, я б навіть сказав — вкрай незручно. А предмет його похапцем збудженої сумлінності, у кількості трьох індивідуумів, стояв метрів за двадцять перед нами. Прямо на проїжджій частині. Ні дати, ні взяти пост ДПС.