Розділ 8

Печеру прозвали Одноокою через овальний отвір, що розташувався над входом на рівні вікна горища. Приблизно так малюють циклопів. А у старовинному фільмі, здається, про Руслана та Людмилу, теж щось схоже зображувалося… Голова, що говорить. І якщо сам ліс все ж таки трохи відрізнявся від спогадів дитинства, то печера була точнісінько колишньою.

Власне, і до гаю мої претензії носили скоріше косметичний характер. Бо серед звичних грабів, дубів, беріз, вільхи та сосен я не помітив дерев невідомої породи. Або — не розпізнав... Мене більше, напружував той факт, що зелені насадження виглядали як садово-паркова зона, довірена догляду армії садівників, а не як дикі зарості — ніякого підліску, хаотичного сплетення чагарників і тим більше — завалів з поваленого сухостою. І що найнеймовірніше — жодних пеньків.

Це наводило на думку, що ліс не належить громаді. І господар, хоч і дозволяє селянам користуватися хмизом і сушняком, суворо карає за псування і крадіжку ділової деревини. Що напружувало найбільше, оскільки вказувало на наявність Хазяїна. А весь мій колишній досвід спілкування з людьми у лампасах чи товстими портфелями був стійко негативним. Зазвичай, після появи на горизонті подібної, наділеною владою, фігури — ставали каліками або вмирали хороші хлопці.

«Тпру! Стій, Влад. Куди тебе занесло ... »

Та, власне, стою. За кілька кроків від печери, всередині якої причаївся смертельно небезпечний звір. Можливо — людожер! І при цьому розмірковую про складнощі феодального побуту, шкідливість генералітету та інших владоносців.

А з іншого боку, чому б і не відволіктися? Таємничого хижака поки не видно, навіть смороду, від гниючих залишків трапези, супутнього норі будь-якого великого м'ясоїда поки що не відчувається. За спиною в мене, всього за якихось сто кроків, ближче не підібратися — почує, на деревах засіли дві дюжини вмілих і... різних лучників. Я — у міцному, не пара середньовічному залізу, обладунку. Меч у руці теж не іграшковий. З вірним АКС, яким на відміну від гострої сталевої смуги, я вмію непогано користуватися, не порівняти, але все ж таки не шкільна указка. Та й завдання мені сьогодні поставлене швидше спринтерське, ніж фехтувальне. Може, й вигорить?.. Стометрівку я ще зі школи на «відмінно» бігаю… А підзарядившись адреналіном, чесану — олімпійці позаздрять.

Гаразд, пофілософствували, і досить, — настав час відпрацьовувати виданий суспільством аванс.

Обережно, готовий відплигнути кожної миті, я став наближатися до печери.

Дивно, але в ці хвилини я відчував себе не бійцем і навіть не мисливцем, а лише учасником дурного розіграшу. Можливо, через те, що дивився на все крізь призму спогадів? А вони наполегливо переконували мене в тому, що я сто разів лазив тут, бавився з товаришами, ховався від негоди. Якось навіть заховався з подружкою на певний час від компанії односельців, разом з якими збирав на вирубці малину. Може, саме тому я ніяк не міг уявити собі, що всередині цієї затишної печерки, вірніше — просторого грота, причаїлося щось жахливе. Невідомий звір, що вже ймовірно вбив кількох людей.

І, як завжди у таких випадках буває, мало не поплатився за розслабленість та легковажність. Врятували тільки розміри звіра та вироблена роками реакція… Щось велике, ростом з однорічне теля, вогненно-руде, виметнулося з пітьми печери і кинулося на мене, прагнучи збити з ніг.

Мозок ще тільки почав аналізувати ситуацію, а вбиті рефлекси вже змусили тіло відступити убік і розвернути корпус, пропускаючи чудовисько повз себе. Його туша, клацнувши пащею, промайнула всього в кількох сантиметрах, обдавши мене жаром, як із духової шафи розігрітої кухонної плити.

Промахнувшись, звір видав щось схоже на жалібний схлип, розвернувся і завмер, присівши на задні лапи, — прикидаючи дистанцію для чергового стрибка.

— Тихо, тихо… Славний песик. Ти чого на гостей кидаєшся? Га? Може, я до тебе з кісточкою прийшов?

Наш кінолог неодноразово нагадував, що будь-яка тварина, як би агресивно вона не була налаштована, при звуках людської мови неодмінно завмирає на якийсь час. А у разі зіткнення з великим хижаком, кожна виграна мить може врятувати життя.

Тому, поки я машинально і наймиролюбнішим тоном, ніс першу ж ахінею, яка прийшла в голову, мій інстинкт самозбереження відчайдушно намагався змусити рухатися ноги, що здерев'яніли від неймовірного подиву.

Приблизно за сім кроків від мене, скалило ікла і по-баб'ячи жалібно схлипувало щось, що найдужче скидалося на гібрид ведмедя і гієни. Але це нехай собі, після Чорнобиля та Фокусіми нічому дивуватися не доводиться. А ось те, що звірюга була не з живої плоті, а як би зі згустку вогню, — вірніше: така істота могла б вийти: зумій хто виліпити його з гарячої магми! Це як накажете розуміти? Справжній пес Пекла, якщо я хоч щось пам'ятаю з комп'ютерних ігор. До речі, не надто багато, бо начисто забув: як з цими потворами належить боротися? Єдине, у чому я впевнений точно: мечем у чудовисько тикати абсолютно марно.

Мою думку тут же наочно підтвердили засадні лучники, випустивши у звіра з дюжину стріл. Ті спалахнули, ледве ткнувшись у вогняну ауру Пса, не завдавши йому жодної шкоди. Сволота, навіть вухом не повів, продовжуючи з апетитом поглядати на мене, і явно готуючись до вирішального стрибка.

На щастя, перше збентеження вже минуло, і я знайшов таку важливу в будь-якій сутичці душевну рівновагу. Чий він там пес, чи не пес зовсім: потім будемо розбиратися. Набагато гірше те, що несподіваною атакою звір геть зламав продуману Титичем диспозицію. Ні вивести його під стріли лучників (хоч і марні, але масові — раптом на спалювання сотні боєприпасів він витратить всю енергію і стане вразливішим?), ні просто втекти, я вже не міг. А єдиним шляхом для відступу, поки що доступним для мене, залишався відкритий вхід до печери за спиною. Але вибирати не доводилося, і я повільно позадкував усередину.