Минувши передні окопи, які вже встигли викопати солдати, прямую до щита, що куполом закриває сили союзників від безперервних обстрілів іспанської артилерії. Слабке місячне сяйво освітлює перелякані обличчя солдатів, які, затамувавши подих, очікують розв’язки. Особливе маскувальне поле надійно ховає мене від сторонніх очей. Та й у разі виявлення – ніхто не впізнає, наніти добре попрацювали.
Радари іспанців поки не фіксують мене, інакше це місце вже б накрила артилерія. Удар за ударом енергозаряди розливаються сліпучим сяйвом по щиту – той іскрить і йде дрижачим павутинням, проте тримається. Рвана серія спалахів щомиті вихоплює з темряви силуети техніки й наметів союзників.
Почнімо!
Мечі за спиною зникають, а маскувальне поле починає давати збої. Я то з’являюся, то знову зникаю. Це одразу привертає увагу іспанських радарів, і за хвилину наді мною вже кружляють три дрони. Один із них звертається до мене:
– Невідомий об’єкт, у вас тридцять секунд, щоб назватися.
– Не стріляйте! Я володію стратегічними даними й хочу передати їх комусь зі старших офіцерів! – вигукую у відповідь.
*****************
У супроводі п’ятьох солдатів в екзокостюмах мене ведуть до одного з наметів у центрі іспанського табору. Віддавши вітання, солдати швидко покидають намет, залишаючи мене під наглядом бойових дронів і чоловіка років сорока. Він спокійно курить дорогу сигару й пильно вдивляється в мої очі, вочевидь намагаючись прочитати приховані наміри.
– Хто ви й як пройшли через щит? – робить офіцер чергову затяжку.
– Я не можу назвати свого імені…
– Чудовий початок! – перебиває він, підвищуючи тон.
– Це була обов’язкова умова на випадок непередбачуваних ситуацій, – надаю обличчю переляканого вигляду.
– У яких ще «непередбачуваних ситуаціях» і з ким ви домовлялися? – його терпіння стрімко тане.
– Перед тим як дам вичерпну відповідь, хочу запитати: з ким маю честь розмовляти?
– Полковник Кузьмиченко, – відрекомендовується він.
– Росіянин… Дуже добре, – вдаю радість. – Не доведеться довго пояснювати, хто такі Леонов і Кентавр.
Моє припущення влучає в ціль. Почувши ці імена, Кузьмиченко ледь не підстрибує, готовий віддати вітання.
– Не думаю, що вас втаємничили в деталі мого завдання, – стараюся не видати свого армійського минулого.
– Чув про нашу людину в лавах супротивника, але думав, це лише дезінформація, – невпевнено відповідає він.
– Запевняю вас, це ніяка не дезінформація.
Звісно ж, не дезінформація, ці дані прямо з майбутнього. Вчасно ж я розшифрував ті фрагменти…
– Але як ви змогли пройти щит? – до його голосу повертається холоднокровність.
– Це одна з причин, чому я тут, – вдаю занепокоєння, хоча всередині сміюся з його наївності. – У щиті союзників є слабке місце. Якщо виконаєте мої інструкції, то вже зранку святкуватимете перемогу.
– А з цього моменту детальніше? – Кузьмиченко уважно ловить кожне моє слово.
– Але тільки за однієї умови: повна анонімність. Після знищення цих сил я планую разом із групою «вцілілих» повернутися до супротивника й розвідати подальші плани.
– Безумовно! Зараз же накажу стерти всі дані про вашу появу, – запевняє Кузьмиченко, швидко віддаючи накази через рацію.
– Як вам уже відомо, їхній щит живлять орбітальні супутники. Цей маневр був спонтанним і не до кінця продуманим, через що виникла певна нестабільність. Вона проявляється з певним інтервалом. Тут потрібні частоти, – простягаю йому зашифрований накопичувач із підробленими даними.
Очі Кузьмиченка блищать від радості. Жадібно хапаючи повітря, він кричить у мікрофон, викликаючи одного зі своїх помічників. Коли переляканий офіцер забігає в намет, полковник простягає йому карту пам’яті й наказує негайно передати вченим, щоб ті до ранку завершили роботу. Розгублений помічник не одразу виконує наказ, тому Кузьмиченко гаркає, щоб той поспішив і не напружував зайвий раз звивини.
– А тепер не завадить трохи розслабитись, – хижо посміхається він.
Стримано кивнувши, рушаю за ним до виходу.
*****************
Застілля з Кузьмиченком затягується до пізньої ночі. Лише під ранок мені вдається провалитися в короткий сон.
Коли прокидаюся, голова тріщить від випивки й постійного недосипу. Насилу підвівшись із розкладушки, прямую повз охорону до виходу. Солдати на варті давно вже сплять – їхня роль суто символічна, аби засвідчити прихильність полковника до нового «друга»
Раптовий спалах світла дезорієнтує, але за кілька секунд очі звикають, і я оглядаюся навкруги. Мій намет стоїть недалеко від полковничого, тому повною мірою оцінюю переваги такого сусідства.
Звідси добре видно всю велич купола, що захищає союзників, і як іспанці метушаться, мов мурахи, намагаючись пробити його. Десятки команд лунають повсюди. У небі патрулює авіація. НЗЕК тримають стрій, час від часу відпрацьовуючи тактичні маневри.
Слід віддати належне Леонову. За короткий час він зміг перетворити переляканих солдатів на досвідчених воїнів.