Володарі Часу. Книга перша. Імітація душі

РОЗДІЛ 17. З ПОВЕРНЕННЯМ

Денис повертається через три дні. За цей час встигаю трохи підлікувати рани й продумати подальший план дій. Тимошівка справді грає нам на користь – ми майже без перешкод потрапляємо в місто.

Вже з вікна орендованої квартири спостерігаю дивне явище: яскравий промінь розрізає небеса й, врізавшись у землю, створює сліпучу хвилю. Ці кілька секунд карбуються в пам’яті до найменших дрібниць.

*****************

Коли лунає дверний дзвінок, я саме переглядаю новини на кухні. Першою до дверей прямує Віолета, яка тільки-но вийшла з душу. Навіть ставши егрегором, вона не зраджує старим звичкам. 

– Вдалося чи виникли проблеми? – відірвавши погляд від газети, звертаюся до Дениса.

– Я б не назвав це проблемою, радше приємним сюрпризом, – загадково усміхаючись, Денис кладе переді мною чорну папку й сідає за стіл.

– Без цього ніяк? – запитую, розглядаючи документи.

– Доведеться виконати невелике завдання, щоб не виникло зайвих запитань. Це прикриття ідеально підходить для нашої основної місії.

– Моїх сил поки що недостатньо, щоб благословити реліквію, а без неї не вистоїмо проти контрактника, – переглянувши декілька аркушів, зупиняюся на паспорті з фотографією незнайомця. – Це і є той сюрприз?

– Невелике поповнення не завадить, – усміхається Денис і, підвівшись, іде до дверей. – Думаю, вас не треба представляти, – додає, дружньо поплескавши гостя по плечу.

Переді мною стоїть високий широкоплечий блондин років двадцяти п’яти, із блідуватою шкірою. В пам'яті ще свіжі спогади про той бій на кораблі. Підвівшись, тисну йому руку.

– Не думав, що зустрінемось так швидко, – усміхаюся.

– Хтось нагорі вирішив, що тут мені буде краще, – підхоплює Макс із легкою іронією.

– Я розповів йому про все, – додає Денис.

– Допоможу, чим зможу, – випрямляється Макс, мов солдат перед командиром.

– Офіційність облиш, я не командир, а ви не підлеглі, – злегка остуджую його запал. – Зі мною на вас чекає не найперспективніше майбутнє. Якщо взагалі його побачимо.

– Ти діяв заради блага країни, а тому не мені судити чи дорікати за зроблене. Триває війна, і ми – солдати. Наш обов’язок – принести перемогу своєму народу. Греми й егрегори існували й раніше, тому їхня поява нічого не змінила. Шанси на перемогу як ніколи високі, і я зроблю все можливе, щоб вони не зменшилися.

– Тихіше, герою, а то надірвешся, – промовляє Віолета, заходячи на кухню. – Ти не міг дорогою купити щось краще, ніж цей смердючий камуфляж? – дорікає Денису.

– Ти на показ мод зібралася? – відказує Денис у схожому тоні. – На підборах далеко не втечеш, – додає з відвертою насмішкою.

Віолета нічого не відповідає, за неї це робить незадоволена гримаса.

– Коли вирушаємо? – звертаюся до Дениса.

– Сьогодні ввечері. У цей час патрулі не так ретельно перевіряють документи.

– Так і знала, що ця липа нічого не варта, – насмішкувато кидає Віолета, взявши до рук новий паспорт.

– Ця «липа» коштує більше, ніж можеш уявити. Тож не розкидайся нею, коли черговий «великий воїн» не сподобається, – Денис не втрачає нагоди її зачепити.

– Мені тепер кожного дурника обіймати й шепотіти на вухо, який він герой? Як вас ще не впіймали? – скептично хитає вона головою.

– Бо проти нас воюють твої копії, які прагнуть тільки «приголублювати», – Денис особливо наголошує на останньому слові.

– Видно, тебе ласкою обійшли, – посміхається Віолета в’їдливо.

Ця словесна баталія починає дратувати, тому тактично вказую їм на вітальню. Коли кухня порожніє, знову поринаю в роздуми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше