Розділ 1.9 СІЄНА

Порожні будівлі подобалися Сієнні більше за завершені. У них ще нічого не приховували. Бетон залишався бетоном. Кабелі звисали зі стелі. Вентиляційні труби не маскували панелями. На підлозі лежав тонкий шар будівельного пилу, який підіймався від кожного кроку. Повітря пахло цементом, металом і холодним каменем. Звідкись із нижнього поверху долинав гул дриля, потім короткий удар металу об метал. Неідеальне завжди здавалося Сієнні чеснішим.

Вона стояла посеред майбутнього виставкового залу й дивилася вгору. Стеля була майже удвічі вищою, ніж у звичайній квартирі. Величезні вікна займали майже всю зовнішню стіну, і ранкове світло падало всередину широкими блідими смугами. За склом місто виглядало трохи віддаленим. Автомобілі внизу рухалися маленькими кольоровими крапками. Скляні фасади сусідніх будівель ловили сонце.

Сієнна вже бачила це місце іншим. Без будівельних козлів. Без пилу. З великими полотнами на стінах. З людьми, які зупиняються перед роботами. З правильно виставленим світлом. Вона майже чула приглушений гомін майбутнього відкриття.

— Цю стіну закриють, — сказав архітектор.

Сієнна повернула голову.

Чоловік у темно-синій сорочці показував на довгу бетонну поверхню вздовж дальньої частини залу. Вона була груба, нерівна, з плямами від опалубки й тонкими вертикальними швами. У кількох місцях бетон мав трохи інший відтінок, наче сама стіна зберігала історію того, як її заливали.

— Шкода.

Архітектор подивився на неї так, ніби вона запропонувала залишити посеред залу мішки з цементом.

— Чому?

Сієнна підійшла ближче й торкнулася стіни кінчиками пальців. Холодна. Шорстка. 

— Бо це найцікавіша поверхня тут.

— Це технічна стіна.

— Саме тому.

Поруч керівниця галереї тихо усміхнулася.

— Ось із цим ми й будемо сперечатися з девелопером.

На двох будівельних козлах лежала широка фанерна дошка, що сьогодні заміняла переговорний стіл. На ній розклали креслення, візуалізації, роздруківки світлових схем, зразки матеріалів і кілька пляшок води.

Сієнна підійшла ближче. На ній були темні джинси, зручні черевики й світла сорочка, рукави якої вона закотила ще дорогою. До кінця огляду на манжеті вже з’явилася сіра смуга пилу.

Сьогодні мала відбутися перша спільна зустріч із представниками забудовника. Вона знала про це ще від учора. Не знала тільки, хто саме приїде. І з самого ранку забороняла собі думати про очевидну можливість. Компанія велика. Проєктів десятки. Адріан не може особисто займатися кожною стіною, яку Сієнна раптом вирішить не закривати. Статистика була на її боці. Принаймні так вона повторювала собі з восьмої ранку.

Керівниця галереї глянула на годинник.

— Запізнюються.

— Дев’ять хвилин, — уточнив архітектор.

— Я не люблю людей, які крадуть мій час.

Сієнна ледь усміхнулася. Їй ця жінка подобалася дедалі більше. Вони почали без девелопера. Розмова швидко перейшла до маршруту відвідувачів, мобільних перегородок і зон для великоформатних робіт. 

Сієнна спочатку стояла трохи осторонь. Слухала. Робила нотатки. Вона була наймолодшою в команді й прекрасно це відчувала.

Керівниця галереї говорила впевнено, архітектор оперував технічними термінами, дизайнер час від часу кидав погляд на неї так, ніби досі вирішував, навіщо тут узагалі потрібна двадцятидворічна художниця.

Сієнна дала собі слово більше слухати. Її вистачило хвилин на десять.

— Якщо повністю закрити бетон панелями, зал стане таким самим, як двадцять інших.

Архітектор зітхнув.

— Це елітний житловий комплекс.

— І?

— Відповідний рівень оздоблення є частиною концепції.

— У квартирах — безперечно. Але тут буде галерея.

— Ви пропонуєте залишити стіну в стані недобудови.

Сієнна провела пальцями по краю роздруківки.

— Я пропоную не знищувати єдину поверхню, яка вже має характер.

Архітектор відкрив рот. 

Керівниця галереї випередила його:

— Я згодна із Сієнною.

Усередині щось радісно підскочило. Маленький, майже дитячий сплеск задоволення. Не тому, що вона перемогла. Тому що її почули. 

Сієнна не встигла насолодитися відчуттям. У дальньому кінці приміщення відчинилися важкі двері. З коридору увірвався звук будівництва. Першою увійшла Ванесса. Чорний жакет. Ідеально пряме темне волосся. Планшет у руці. Сієнна відчула, як шлунок повільно провалюється вниз.

Ні.

Ванесса відійшла вбік. За нею з’явився Адріан. Темний костюм. Світла сорочка. Папка під рукою. Зовсім інший за того чоловіка, який кілька годин тому сидів на кухні з розстебнутим коміром і чашкою холодної кави. Тут він виглядав частиною цього світу. Дорогий костюм не робив його чужим у недобудованому приміщенні — навпаки, створював дивний контраст із пилом і голим бетоном. Адріан ішов так упевнено, ніби вже знав, де буде кожна стіна, кожен світильник і кожен сантиметр підлоги.

Сієнна раптом побачила його не таким, яким пам’ятала вдома. Керівником. Людиною, до якої тут прислуховуються. Він швидко оглянув зал. Керівницю галереї. Архітектора. Креслення. Потім — її. У кроці нічого не змінилося. Але Сієнна все одно відчула момент, коли він її побачив. Можливо, тому що сама затримала подих.

— Перепрошую за затримку, — сказав Адріан. — Попередня зустріч затягнулася.

— Рада нарешті познайомитися особисто.

Керівниця галереї простягнула руку. Почалися представлення. Сієнна відступила трохи вбік, схрестивши руки на грудях. Хотілося подивитися на годинник. Перевірити, чи справді статистика могла настільки її ненавидіти. Адріан привітався з усіма. Коли дійшов до неї, на секунду затримав погляд. Не довше, ніж дозволяла звичайна професійна ввічливість.

— Сієнно.

— Адріане.

Настільки формально, що їй майже захотілося засміятися. Ніби вони познайомилися десь на діловому прийомі. Ніби минулої ночі він не сказав “Я не казав, що забув”.