Розділ 1.8 СІЄНА

О 1:27 Сієнна здалася.

Вона майже годину лежала із заплющеними очима, слухаючи рівне дихання Ітана й переконуючи себе, що ось-ось засне. Не допомагало нічого. Вона перевертала подушку холодним боком. Рахувала вдихи. Намагалася згадати нудну лекцію з історії мистецтва, під час якої колись заснула просто в аудиторії й прокинулася від того, що впустила ручку. Навіть порахувала тріщини світла на стелі від фар проїжджих машин.

Марно. У голові було надто багато думок. І майже всі мали одне ім’я.

Поруч Ітан спав на спині, закинувши руку над головою. Ковдра сповзла йому до пояса. Він умів засинати так швидко й глибоко, ніби щоночі підписував із власним організмом контракт на вісім годин повної відсутності у світі.

Сієнна повернула голову й кілька секунд дивилася на його профіль у напівтемряві. Почуття провини прийшло тихо. Не сильне. Але достатнє. Ітан нічого не зробив. Він лежав тут, поруч. А вона думала про іншого чоловіка. Сієнна різко відвела очі. Чудово. Тепер вона точно не засне. Обережно відсунула ковдру й сіла. Підлога була прохолодною. Вона натягнула поверх майки тонкий кардиган і вийшла в коридор.

Будинок уночі здавався більшим. Удень його заповнювали голоси, кроки, музика з кухні, дзвін посуду. Тепер лишилося тільки приглушене гудіння кондиціонера й тихе поскрипування дерева.

Сієнна спускалася босоніж, ступаючи ближче до стіни, де сходи завжди скрипіли менше. Звичка, якій було щонайменше сім років. 

На кухні горіло світло. Сієнна зупинилася на останній сходинці.

— Звісно.

Адріан сидів за островом.

Піджак висів на спинці сусіднього стільця. Ноутбук кидав холодне світло на нижню частину його обличчя, підкреслюючи тінь щетини на щелепі. Поруч стояла чашка.

Сієнна відчула запах кави.

— Ти серйозно? — пробурмотіла вона, дивлячись на чашку.

Адріан підняв голову.

— Ти переслідуєш мене?

— У моєму захисті, я був тут першим.

Вона підійшла до холодильника.

— У твоєму захисті ти взагалі живеш в іншому місці.

— Сильний аргумент.

Сієнна відчинила холодильник. Холодне біле світло вдарило в очі. Вона кілька секунд безглуздо дивилася на полиці: контейнер із залишками вечері, сир, фрукти, пляшки води. Знала, що прийшла лише по воду. Просто раптом було зручніше дивитися на все, крім нього.

— Чому ти тут?

— Батько попросив залишитися. Завтра зустріч неподалік.

— І ти вирішив заодно знищити мій нічний перекус.

— Не знав, що він настільки крихкий.

Сієнна дістала пляшку води й зачинила дверцята. Кухня знову занурилась в тепле світло ламп над островом.

— Ти завжди працюєш о пів на другу?

— Ти завжди тиняєшся будинком о пів на другу?

— У мене джетлаг.

Адріан глянув на годинник.

— Ти повернулася майже тиждень тому.

— У мене дуже відданий джетлаг.

Кутик його рота піднявся. Ледь помітно. І цього було достатньо. На секунду він перестав бути чоловіком, поруч із яким Сієнна не розуміла, як ставити руки й куди дивитися. Став тим Адріаном, якого вона знала раніше. Тим, кого колись чекала на цій самій кухні після опівночі.

У сімнадцять Сієнна знаходила десятки причин не лягати спати до його повернення. Нібито малювала. Нібито готувалася до іспитів. Нібито захотіла чаю саме о першій ночі. Адріан заходив утомлений, кидав ключі в керамічну миску біля дверей і майже завжди питав: «Що цього разу?» І вона розповідала. Про сварку з Клер. Про викладачку, яка сказала, що її робота «занадто емоційна». Про подругу, яка поцілувала хлопця, що подобався Сієнні цілих два тижні й уже встиг їй набриднути. Він слухав. Іноді паралельно відповідав на робочі повідомлення. Іноді вставляв сухий коментар. Іноді просто ставив перед нею чашку чаю. Не завжди уважно. Але завжди залишався.

Сієнна зрозуміла, що дивиться на нього надто довго. На його руки біля клавіатури. На ледь опущені плечі. На темне волосся, яке тепер не тримало форму так ідеально, як удень.

— Що? — запитала вона.

Адріан теж дивився. Не на ноутбук. На неї.

— Нічого.

— Ти часто це кажеш.

— Ти часто питаєш.

— Бо ти часто дивишся.

Усмішка зникла. Він опустив погляд до екрана. Але Сієнна бачила — більше не читає. Курсор нерухомо блимав у кінці рядка.

— Чотири роки.

Її пальці повільно відкрутили кришку пляшки.

— Що чотири роки?

— Майже чотири роки ти зі мною нормально не розмовляла.

Пальці зупинилися. Сієнна зробила ковток, хоча вода раптом здалася надто холодною.

— Ми зараз говоримо.

— Не прикидайся, що не розумієш.

Вона поставила пляшку на стільницю.

— Я не прикидаюся.

— Ти перестала дзвонити.

— Я поїхала вчитися.

— Одне не виключає іншого.

Його голос залишався рівним. Спокійним. Саме це дратувало найбільше. Сієнна відчула, як у грудях з’являється знайомий жар.

— Люди віддаляються.

— Від усієї сім’ї?

— Я дзвонила мамі.

— Раз на тиждень. І майже ніколи не приїжджала.

Сієнна звузила очі.

— Ти вів облік?

— Не доводилося.

Вона стиснула губи. Чотири роки він нічого не питав. Не вимагав пояснень. Не дзвонив із претензіями. Давав їй усю ту відстань, яку сам же колись між ними поставив. І тепер сидів навпроти й дивувався, що вона не повернулася добровільно. 

Сієнна відчула, як пальці холоднішають від пляшки. Поставила її.

— Чого ти хочеш, Адріане?

Він закрив ноутбук. Кришка тихо клацнула. У кухні стало ще тихіше. Тепер між ними не було навіть екрана.

— Зрозуміти.

Сієнна коротко засміялася. Без веселощів.

— Через чотири роки?

— Так.

— Трохи запізно.

Його погляд став уважнішим.

— Отже, причина була.

— Я цього не сказала.

— Ти кусаєш щоку.

Сієнна миттєво перестала. Язик відчув місце, де зуби вже встигли залишити легкий біль. Це розлютило ще сильніше.