Розділ 1.7 СІЄНА

— Твій брат написав.

Сієнна відірвала погляд від ноутбука не одразу.

Вона сиділа поперек ліжка, підібгавши під себе одну ногу, а другу звісивши на підлогу. Ноутбук грів стегна крізь тонкі домашні шорти, поруч лежав блокнот із кількома нервово перекресленими реченнями. Вона вже майже двадцять хвилин дивилася на одну й ту саму фотографію інсталяції й намагалася написати до неї три нормальні абзаци для внутрішньої презентації галереї. Нарешті думки почали складатися в щось пристойне.

Одне слово розсипало їх знову.

Брат.

Сієнна повільно підняла голову.

Ітан стояв біля крісла, босий, у джинсах і без футболки. Після душу його світло-каштанове волосся ще трохи вилося від вологи біля скронь. У руці він тримав її телефон за краї так обережно, ніби апарат міг звинуватити його у вторгненні в приватність.

— Що?

— Телефон дзвенів. Я не читав.

Він простягнув його. Сієнна взяла телефон трохи різкіше, ніж збиралася. 

На екрані світилося повідомлення.

Адріан: Клер питає, чи будете на вечерю.

Звичайне сімейне повідомлення. Нічого особистого. Нічого, через що мали напружуватися пальці. Сієнна відкрила чат.

Будемо.

Натиснула «відправити» й поклала телефон поруч із ноутбуком.

— Він мені не брат.

Ітан, який уже нахилився по футболку, кинуту біля крісла, випростався.

— Що?

Сієнна відчула, як гарячіє шия.

— Адріан.

— А.

— Ми не брат і сестра.

Ітан кілька секунд просто дивився на неї. Не здивовано. Швидше намагався зрозуміти, чому абсолютно побутова фраза раптом стала для неї принциповим питанням.

— Добре.

— Я серйозно.

— Я бачу.

Його спокій чомусь тільки сильніше дратував.

Сієнна закрила ноутбук, і екран згас, залишивши в ньому на мить темне відображення її обличчя. Каро-зелені очі здавалися темнішими від роздратування, кілька пасом вибилися з недбалого вузла на потилиці. Вона заправила одне за вухо, лише щоб чимось зайняти руки.

Чого вона взагалі чекала від Ітана? Щоб він почав сперечатися? Ревнувати? Питати, чому їй настільки важливо, ким саме для неї є Адріан? Цього вона якраз не хотіла. І все одно його «добре» здалося майже образливим. 

Ітан сів на край ліжка, футболка так і залишилася в руці.

— Сієнно, я знаю, що він син Річарда, а ти донька Клер. Я розумію біологію.

— Тоді не називай його моїм братом.

Ітан підняв брови. Тільки тепер вона почула себе збоку. Надто швидко. Надто гостро. Для слова, яке мало б нічого не означати.

— Гаразд, — сказав він після короткої паузи. — Зведеним братом.

Сієнна скривилася.

— Це теж дивно.

— Чому?

Вона провела долонею по теплому корпусу ноутбука.

— Бо ми не росли разом.

— Я й не казав, що росли.

— Я просто...

Слова обірвалися. Сієнна опустила погляд на свої пальці. Що саме? 

«Я просто була закохана в нього ще тоді, коли всі довкола вирішили, що ми маємо називати одне одного братом і сестрою»?

Чудовий початок спільного життя після повернення. Особливо коли твій хлопець сидить за пів метра й досі вважає, що найбільша проблема в сімейному домі — надмірна турбота Клер. 

Ітан кілька секунд чекав, потім усміхнувся. Схоже, вирішив не витягати пояснення силою.

— Ти зараз сперечаєшся зі словником?

Напруга в плечах трохи відступила.

— Можливо.

— Добре. З цього моменту він просто Адріан.

— Ідеально.

— А ти дивна.

— Це теж не новина.

Ітан нахилився, торкнувся губами її маківки й на мить поклав долоню їй на потилицю. Тепла шкіра. Легкий запах його гелю для душу. Звичайний, знайомий жест. З Ітаном майже все було таким: зрозумілим. Простим. Без другого дна. Колись саме це здалося їй рятівним. Поруч із ним не треба було вгадувати, що означало мовчання. Не треба було ловити погляди й потім годинами переконувати себе, що вони нічого не значили. Якщо Ітан хотів її поцілувати — цілував. Якщо сердився — казав. Якщо щось не подобалося — сперечався. Нормально. Доросло. Безпечно.

— Я піду вниз, — сказав він, натягуючи футболку. — Твоя мама обіцяла щось із сиром.

— Ти продався за їжу на четвертий день.

— На другий. Просто досі приховував.

— Зрадник.

— Я простий чоловік.

Він підморгнув і вийшов. Двері зачинилися. У кімнаті відразу стало тихіше. Сієнна кілька секунд сиділа нерухомо, слухаючи, як Ітан спускається сходами. За відкритим вікном шелестіло листя. Тепле повітря ворушило край тонкої фіранки. З першого поверху долинув приглушений голос Клер, потім сміх Ітана. Десь у дворі ритмічно шипіла система поливу. Усе було настільки домашнім, мирним і нормальним, що її реакція на одне слово стала ще безглуздішою. 

Сієнна знову взяла телефон. Повідомлення Адріана залишалося останнім у чаті. П’ять слів. Вона торкнулася пальцем його імені у верхній частині екрана, але відразу прибрала руку. Нічого особистого. Нічого такого. І все ж вона поклала телефон екраном униз.

На вечерю Сієнна спустилася пізніше за всіх. Сонце вже сіло, але кухня була залита м’яким жовтим світлом підвісних ламп над островом. Пахло запеченим сиром, розмарином і часником. Крізь відкриті двері на терасу тягнуло вечірньою прохолодою.

Ітан стояв біля острова разом із Клер і слухав історію про ресторан, у якому її мати колись мало не посварилася з шефом через недосмажену рибу.

Річарда ще не було.

Адріан стояв біля відкритого холодильника. Звісно. Він зняв піджак і краватку, рукави білої сорочки були підкочені до ліктів. Тканина натягувалася на передпліччях, коли він потягнувся по пляшку води. Сієнна помітила це. І одразу розсердилася, що помітила. Вона вирішила просто пройти повз.

— Я не знав.

Сієнна зупинилася посеред коридору. Наче тіло зробило це без її дозволу. Вона повільно повернула голову.