Розділ 1.6 СІЄНА

Через два дні Сієнна вперше побачила Ванессу й майже одразу вирішила, що жінки, здатні мати такий вигляд о десятій ранку, повинні або оподатковуватися додатково, або хоча б попереджати про себе заздалегідь.

Офіс девелоперської компанії займав кілька верхніх поверхів скляної будівлі в центрі. Тут усе було саме таким, яким Сієнна уявляла місце, де щодня укладають угоди на суми, які вона воліла не переводити у вартість фарб і полотен: камінь світлого відтінку, темне дерево, метал, величезні вікна й майже образлива відсутність випадкових речей. Навіть журнали на низькому столику в зоні очікування лежали так рівно, ніби хтось вимірював відстань між ними лінійкою.

На цьому тлі Сієнна зі своїми джинсами, білою майкою, недбало накинутим піджаком і плямою ультрамарину на внутрішньому боці зап’ястя почувалася представницею іншої біологічної форми життя.

Вона приїхала лише передати підписані документи від галереї. Звичайне погодження, яке цілком можна було надіслати електронною поштою, але комусь у адміністрації раптом знадобилися оригінали. Сієнна не заперечувала. Їй усе одно треба було їхати в центр, а можливість бодай на годину вирватися з дому, де Клер постійно намагалася її нагодувати, а Ітан із Річардом несподівано знайшли спільну тему в нерухомості, здавалася майже подарунком.

— Ви Сієнна?

Вона відірвала погляд від абстрактної картини навпроти рецепції.

Жінка, що наближалася до неї, була приблизно того віку, коли людина ще достатньо молода, щоб легко привертати увагу, і достатньо доросла, щоб не потребувати її. Висока, струнка, з прямою поставою й неквапливою впевненістю в кожному русі. Темне волосся, майже чорне, було гладко зачесане назад і спадало трохи нижче плечей без жодної вибитої пасма. Обличчя — чітке, виразне: високі вилиці, рівний ніс, темні очі під акуратно окресленими бровами й губи природного теплого відтінку. Макіяж майже непомітний, але занадто бездоганний, щоб бути випадковим. Чорний жакет сидів так, ніби його шили безпосередньо на ній, під ним — світла шовкова блуза, на зап’ясті тонкий годинник, у вухах маленькі золоті сережки. Жодної зайвої деталі, жодної речі, яка могла б вибитися з образу. Навіть планшет у руці вона тримала з тією природністю, з якою Сієнна тримала пензель. 

— Так.

— Ванесса.

Вона простягнула руку. Потиск був короткий, упевнений.

— Особиста помічниця Адріана.

Звісно.

Сієнна усміхнулася раніше, ніж встигла поставити собі питання, чому саме ця інформація раптом зробила бездоганну незнайомку трохи менш симпатичною. Несправедливо. Дуже.

— Я принесла документи від галереї.

— Можете залишити мені.

Ванесса прийняла теку й одразу відкрила її, швидко переглядаючи першу сторінку. Жодних зайвих рухів. Навіть каблучка на її пальці була простою й дорогою настільки, що Сієнна не могла визначити бренд.

— Ви тепер працюєте з ними? — запитала вона, не підводячи очей.

— Віднедавна.

— Адріан казав.

Погляд Сієнни сам піднявся на її обличчя.

— Казав?

Ванесса перегорнула сторінку.

— Що ви повернулися.

Ні інтонації. Ні особливого інтересу. Просто інформація, яку вона десь почула й поклала в потрібну шухлядку власної пам’яті.

Чомусь це дратувало ще більше.

— Він любить сімейні новини, — сказала Сієнна.

Ванесса нарешті глянула на неї. У темних очах на мить промайнуло щось схоже на сухий гумор.

— Не помічала.

Сієнна не встигла вирішити, чи це був жарт. Двері найближчого кабінету відчинилися, і в коридор вийшов Адріан.

Він говорив по телефону і, водночас, застібав ґудзик піджака. На ходу переглянув кілька сторінок у папці, яку тримав у другій руці, і лише потім помітив Сієнну. Крок не збився. Але вона побачила ту коротку паузу.

— Так, — сказав він комусь у слухавку. — Перенесіть на четверту. Ні, сьогодні. І скажіть фінансовому, що я хочу побачити цифри до зустрічі, а не пояснення після неї.

Ванесса вже щось друкувала у планшеті. Адріан завершив дзвінок і прибрав телефон у кишеню.

— Що ти тут робиш?

Сієнна підняла брови.

— І тобі добрий ранок.

— Уже майже одинадцята.

— Тоді тим більше. Добрий день.

Ванесса підняла теку.

— Документи по галереї.

Адріан перевів на неї погляд, потім знову на Сієнну.

— Могла передати кур’єром.

— Могла.

— Але?

Сієнна сперлася стегном об край стійки.

— Було цікаво подивитися, чи ти тут справді працюєш, чи лише ходиш коридорами в дорогих костюмах і хмуришся на людей.

Він повільно видихнув через ніс. Не зовсім роздратовано. Швидше так, ніби чотири роки раптом стиснулися до чотирьох секунд і він знову згадав, наскільки вона здатна бути нестерпною.

Кутик губ Ванесси ледве помітно сіпнувся. Сієнна це помітила. І чомусь запам’ятала.

— П’ятнадцять хвилин до ради, — нагадала Ванесса.

— Знаю.

— Ви не обідали.

— Я не голодний.

— Це не те саме.

Тепер Адріан глянув на неї.

У цьому погляді було стільки давно відпрацьованого терпіння, що Сієнна раптом чітко уявила: вони проходили цю розмову десятки разів.

Можливо, сотні.

— Ванессо.

— Я замовила вам сендвіч. Він у кабінеті.

— Навіщо тоді питаєш?

— Я не питала.

Сієнна не втрималася від усмішки. Так, Ванесса їй усе ще не подобалася. На жаль, подобалося те, як вона працювала. А потім слова вилетіли самі:

— Нехай поїсть. Якщо дотягне до вечора, почне боліти голова.

Тиша тривала лише мить. Для Сієнни — значно довше. Вона відчула, як власна фраза зависла між ними, надто особиста для світлого ділового коридору. Ванесса повільно перевела погляд на Адріана.

— Значить, це не нова звичка.

Сієнна пошкодувала, що не прикусила язика. Адріан повернувся до неї.

— Ти пам’ятаєш?

Вона мало не засміялася. Учора він без вагань назвав усе, що вона не їла. Пам’ятав, що вона кусає щоку, коли нервує. А тепер дивувався тому, що в її голові теж лишилося кілька непотрібних деталей про нього.