Розділ 1.5 СІЄНА

Галерея пахла свіжою фарбою, кавою й грошима. Сієнна подумала, що третє, мабуть, не має запаху. Але тут точно мало б. Високі стелі. Білі стіни. Ідеально вивірене світло. Тиша, у якій навіть кроки звучали дорожче, ніж у звичайних приміщеннях.

Сієнна зупинилася біля великого полотна й на секунду дозволила собі просто подивитися. Ось тут їй було зрозуміло, що робити. Не вдома. Не за сімейною вечерею. Не поруч з Адріаном. Тут.

— Ви рано.

Сієнна обернулася.

Кураторка, з якою вона проходила останню співбесіду, йшла до неї з планшетом у руці. Вона була одягнена просто, майже суворо, але в її поставі було щось таке, що змушувало людей автоматично випрямляти спину.

— На сім хвилин.

— Для художників це майже непристойно.

— Я можу вийти й запізнитися.

— Уже подобаєтесь мені менше.

Сієнна усміхнулася. Добре. Тут вона могла бути просто Сієнною. Не донькою Клер. Не падчеркою Річарда. Не дівчиною Ітана. І точно не зведеною сестрою Адріана. Художницею. Початківицею, так. Але художницею.

Їй показали робоче місце, провели залами, познайомили з командою. Імен було забагато, тому Сієнна одразу почала прив’язувати людей до деталей: жінка з червоними окулярами, хлопець із татуюванням на пальцях, дизайнер, який тричі перепитував про бюджет.

Потім на столі перед нею опинилася товста папка.

— Це наш новий простір.

Сієнна відкрила її. Плани. Візуалізації. Фотографії ще порожніх приміщень.

— Галерея розширюється?

— Не зовсім. Основний простір лишається тут. Там буде щось між виставковим майданчиком, артлабораторією і комерційною галереєю.

Сієнна перегорнула сторінку.

— І що від мене потрібно?

— Поки що — дивитися, слухати й не заважати.

Сієнна підняла брови.

— Звучить надихаюче.

— Я ще не закінчила.

Вона замовкла. Кураторка перегорнула кілька аркушів.

— Якщо не провалитеся, залучимо вас до концепції відкриття.

Серце в грудях забилося швидше.

— Справді?

— Ні. Я люблю давати молодим художникам хибну надію до обіду.

Сієнна не стримала усмішки. Жінка відсунула до неї ще одну папку.

— Ваше портфоліо сильне. Сире в кількох місцях, але сильне.

— Дякую.

— Не дякуйте. Це не комплімент. Це причина, чому ви тут.

Сієнна кивнула. Так було навіть краще. Не «молодець». Не «яка талановита дівчинка». Причина.

— Якщо цей проєкт піде добре, — продовжила кураторка, — поговоримо про невелику персональну виставку наступного сезону.

Сієнна перестала дихати. Буквально.

— Тобто...

— Не обіцяю.

— Зрозуміла.

— Схоже, ні.

— Я все зрозуміла.

— Тоді не дивіться на мене так, ніби я щойно вручила вам ключі від Лувру.

Сієнна опустила погляд на папери, щоб приховати усмішку. Можливість. Навіть не виставка. Просто можливість виставки. І цього було достатньо, щоб вона раптом дуже чітко відчула: ось навіщо вона повернулася. Не через матір. Не через будинок. Не через людей, від яких колись втекла. Через себе.

За годину вони вже розглядали макети й матеріали для нового простору. Сієнна намагалася більше слухати, ніж говорити. Вистачило її приблизно на десять хвилин.

— Якщо вони залишать світло так, половина великоформатних робіт буде ловити відблиски.

Дизайнер, який стояв навпроти, підняв очі.

— Проєкт освітлення вже погоджено.

— Це не означає, що він хороший.

Кураторка прикрила рот пальцями, ховаючи усмішку. Чоловік насупився.

— Ви працювали з такими просторами?

Сієнна глянула на візуалізацію.

— З такими бюджетами — ні. З картинами — так.

— Це не студентська виставка.

Бажання відповісти різкіше було майже фізичним. Сієнна проковтнула першу репліку, яка прийшла в голову, і підійшла до плану.

— Ось ця стіна. Якщо світло йде звідси, глянець на роботах дасть відблиск приблизно на рівні очей. А тут у вас центральний маршрут.

Вона провела пальцем по кресленню.

— Якщо змістити напрям хоча б на п’ятнадцять градусів, проблема зникне.

Дизайнер мовчав. Кураторка нахилилася над планом. Перевірила.

— Вона права.

Усього два слова. Але назад Сієнна поверталася з усмішкою.

Ітан написав, коли вона вже сиділа в машині.

Як перший день?

Сієнна відповіла:

Я геній. Поки ніхто не заперечив.

Відповідь прийшла майже одразу.

Я заперечу ввечері, щоб ти не розслаблялась.

Сієнна засміялася.

Відклала телефон. Потім знову взяла. Відкрила електронну папку нового простору. Адреса. Назва комплексу. Назва девелоперської компанії. Її усмішка повільно зникла. Цю назву Сієнна знала пів життя. Компанія Річарда. Вона застигла. Нічого дивного. Компанія велика. Проєктів десятки. Річард не контролював кожен особисто. Адріан — тим більше. Усе нормально. Сієнна закрила файл. Через кілька секунд відкрила знову. Подивилася на адресу.

— Тільки не він, — пробурмотіла вона.

Водій глянув у дзеркало.

— Перепрошую?

Сієнна швидко сховала телефон.

— Нічого.