Розділ 1.4 СІЄНА

Піджак лежав у коробці на верхній полиці. Сієнна шукала зовсім не його. Їй потрібна була стара тека з ескізами, які вона залишила вдома перед від’їздом. Клер, звичайно, переклала все в коробки й підписала власною системою, зрозумілою лише їй. 

УНІВЕРСИТЕТ.

МАЛЮНКИ.

РІЗНЕ.

Саме в «РІЗНОМУ» Сієнна побачила темну тканину. Спочатку вирішила, що це одна з її старих речей. Потім витягнула. Чоловічий піджак. Не той самий. Звісно, не той самий. Просто схожий. І цього вистачило.

Чотири роки тому.

Їй щойно виповнилося вісімнадцять.

День народження Річарда зібрав у будинку стільки людей, що половину гостей Сієнна знала лише в обличчя, а решту — навіть не намагалася запам’ятати. У вітальні грала музика, офіціанти снували між групками дорослих із келихами, а якась жінка в перлах уже десять хвилин пояснювала Сієнні, що художній факультет — це, безумовно, чудове хобі, але колись треба буде подумати й про «справжню професію».

Після третього «це дуже мило» Сієнна втекла на терасу. Надворі було холодно. Вона знала це ще до того, як відчинила двері. І все одно не взяла нічого теплого.

— Ти коли-небудь навчишся думати наперед?

Сієнна усміхнулася, не обертаючись.

— Ні.

За спиною клацнули двері. Адріан вийшов на терасу й зачинив їх, приглушивши музику.

— Принаймні чесно.

Сієнна подивилася на нього і раптом відчула себе ще молодшою, ніж хотіла. Не дитиною. Але ще не зовсім дорослою. Хоча два тижні тому офіційно отримала право робити всі свої дурниці без дозволу матері.

— Чому ти не всередині? — запитала вона.

— Шукаю тебе.

Це прозвучало буденно. Саме тому вдарило сильніше. Наче ці два слова не могли для неї нічого означати. Сієнна ненавиділа, як легко одна його фраза могла зробити її щасливою.

— Мама послала?

— Ні.

— Річард?

— Ні.

Вона підняла брови.

— Значить, ти сам мене шукав?

— Не роби з цього подію.

— Пізно.

Адріан зняв піджак.

— Одягни.

— Мені не холодно.

Він поглянув на її руки. Сієнна тільки тепер помітила, що пальці справді почервоніли.

— У тебе губи сині.

— Романтично.

— Сієнно.

Вона закотила очі, але дозволила йому накинути піджак їй на плечі. Тканина була ще теплою. Пахла парфумом, чистою сорочкою й чимось дуже його. Тоді Сієнна ще не знала, що запах людини можна пам’ятати роками. Вони стали біля перил. За склом рухалися гості. Звідси вони здавалися частиною чужої вечірки.

— Коли ти їдеш? — запитав Адріан.

— Через два місяці.

— Я знаю дату.

Сієнна повернула голову.

— Тоді навіщо питаєш?

Він сперся передпліччями об перила.

— Не знаю.

У саду тремтіло світло невеликих ліхтарів. Десь далеко проїхала машина.

— Мама вже складає списки, що мені взяти, — сказала Сієнна.

— Твоя мама складала списки ще до того, як ти вступила.

— Це правда.

Вона помовчала.

— А ти радий, що я їду?

Адріан повернув голову.

— Чому я маю радіти?

— У домі стане тихіше.

— Ти житимеш в іншій країні. Тиші в моїй квартирі це не змінить.

— Значить, сумуватимеш?

Він знову подивився вперед.

— Сієнно.

— Що?

— Не починай.

— Я просто питаю.

— Ти й сама знаєш.

Сієнна повернулася до нього всім тілом.

— Ні. Я хочу, щоб ти сказав.

Адріан глянув на неї. І саме тоді вона вперше дозволила собі подумати, що, можливо, не все вигадує. Бували погляди. Але погляди можна пояснити. Бували дотики. Його рука на її плечі. Долоня на спині, коли він проводив її крізь натовп. Пальці на зап’ясті, коли забирав черговий коктейль і казав, що їй досить. Усе це можна було пояснити турботою. Адріан завжди піклувався про неї. Забирав, коли вона дзвонила. Приїжджав із вечірок. Тримав волосся після першого в житті текілового вечора, коли Сієнну нудило біля його машини. У цьому не було нічого романтичного. Принаймні так мало бути.

— Сумуватиму, — сказав Адріан.

У грудях стало тісно. Сієнна всміхнулася.

— Бачиш? Було не складно.

— Нестерпна.

— Ти теж.

Вони замовкли. Крізь двері долинала приглушена музика. Сієнна дивилася на його профіль і знала: за два місяці вона поїде. Якщо не скаже зараз, може не сказати ніколи. Шампанське допомагало бути сміливішою. Але не воно змусило її відкрити рот.

— Можна тебе щось запитати?

— Це ніколи не закінчується добре.

— Я серйозно.

Він подивився на неї.

— Питай.

Сієнна стиснула поли його піджака. Серце билося так голосно, що вона майже образилася на власне тіло за відсутність такту.

— Ти коли-небудь...

Вона замовкла. Адріан терпляче чекав.

— Що?

— Нічого.

— Ти вже почала.

Сієнна тихо вилаялася. Адріан усміхнувся. І саме ця усмішка додала їй сміливості, якої за нормальних обставин у неї б не вистачило. Вона підняла очі.

— Ти коли-небудь думав про те, щоб мене поцілувати?

Усмішка зникла. Не поступово. Одразу. Адріан завмер. Сієнна чекала сміху. Жарту. Обурення. Будь-чого. Він не сказав нічого. Просто дивився на неї. І саме його мовчання стало відповіддю.