Розділ 1.3 СІЄНА

Наступного ранку Сієнна зрозуміла, що повернення додому має один величезний недолік. Її мати досі вважала дев’яту ранку цілком прийнятним часом для сімейного сніданку.

— Я помру, — пробурмотіла Сієнна, спускаючись сходами.

Ітан ішов за нею й позіхав так широко, що ледь не врізався в перила.

— Я вже помер.

— Тоді чому йдеш за мною?

— Сподіваюся на бекон у потойбіччі.

На кухні було занадто світло для людей, які ще не випили кави. Клер сиділа за столом із планшетом. Річард уже поїхав. Адріан, на жаль, ні. Він працював за ноутбуком, тримаючи біля губ чашку кави. Волосся було ще трохи вологим після душу, сорочка застегнута не до самого верху. Сієнна ненавиділа людей, які зранку виглядали як люди.

— Доброго ранку, — сказала Клер.

— Це спірне твердження.

Адріан не підняв очей від екрана.

— Деякі речі справді не змінюються.

Сієнна сіла навпроти.

— Деякі люди теж.

Тепер він глянув.

— Вітаю. Ти сформулювала образу до першої кави.

— Талант.

Ітан плюхнувся поруч. Клер поставила перед ними тарілки.

— Їжте.

Сієнна опустила погляд. Омлет. Помідори. Сир. Оливки. Вона ще навіть не встигла відсунути тарілку, коли Адріан, продовжуючи щось читати на ноутбуці, сказав:

— Вона це не їстиме.

Клер завмерла.

— Що?

Адріан кивнув на тарілку.

— Оливки.

Сієнна відчула дивне, майже неприємне поколювання під ребрами. Ітан повернувся до неї.

— Ти не їси оливки?

— Ні.

— Взагалі?

— Взагалі.

— За майже два роки ти жодного разу не сказала.

Сієнна знизила плечима.

— Ми не часто обговорюємо мої стосунки з оливками.

Ітан засміявся.

— А він знає.

— Колись ми часто снідали разом.

Це прозвучало простіше, ніж відчувалося. Ітан подивився на Адріана, потім назад на неї.

— Я двічі замовляв тобі піцу з оливками.

— Я їх зняла.

— Ти жахлива людина.

— Ти переживеш.

Адріан нарешті закрив ноутбук.

— Не переживе. У неї ще довгий список.

Сієнна звузила очі.

— Не допомагай.

— Цибуля.

— Адріане.

— Варена морква.

Ітан уже сміявся.

— Серйозно?

— І кокос.

— Кокос — це злочин проти людства, — заявила Сієнна.

Адріан усміхнувся. Ненадовго. Але достатньо, щоб вона це помітила.

— Ти й досі це пам’ятаєш? — запитала вона.

Питання прозвучало тихіше, ніж хотілося. Усмішка зникла.

— Очевидно.

Сієнна першою відвела очі. Клер урятувала ситуацію, забравши тарілку.

— Зараз принесу без оливок.

— Дякую.

За хвилину перед Сієнною з’явився новий сніданок.

— Сьогодні перший день? — запитала Клер.

— Майже. Знайомство з командою, документи, кілька зустрічей. Нічого страшного.  Сієнна відчула погляд Адріана боковим зором.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Ти кусаєш щоку.

Вона автоматично перестала.

Ітан насупився.

— То й що?

Адріан спокійно відповів:

— Вона так робить, коли нервує.

— Я не нервую.

— Тепер ще й брешеш.

Сієнна відчула, як терпіння починає закінчуватися.

— Господи.

— Я просто...

— Знаєш що?

Вона піднялася.

— Я краще піду на роботу голодна.

Клер здивовано подивилась на неї.

— Сієнно.

— Усе добре.

Вона взяла чашку.

— Дуже смачний сніданок.

— Ти з’їла один шматок помідора.

— Він був прекрасний.

Сієнна вийшла на терасу.

Прохолодне ранкове повітря одразу торкнулося шкіри. Після теплої кухні це було майже приємно. Вона сперлася долонями об перила й зробила кілька повільних вдихів.

Смішно. Доросла жінка. Нова робота. Хлопець поруч. І один чоловік досі міг вивести її з рівноваги просто тим, що пам’ятав, як вона нервує.

За спиною відчинилися двері. Сієнна навіть не обернулася.

— Якщо це ти, Адріане, клянуся...

— Розчарую.

Ітан. Вона видихнула.

— Вибач.

Він став поруч, сперся стегном на перила.

— Він тебе дратує.

— Він усіх дратує.

— Не так.

Сієнна зробила ковток кави.

— Ітан.

— Я не ревную.

— Добре.

— Поки що.

Вона пирснула.

— Дуже заспокоїв.

Він кілька секунд дивився у двір.

— Ви були близькі?

Сієнна знала, що це питання колись прозвучить. Можливо, ще вчора. Можливо, з моменту, коли погодилася привезти Ітана сюди.

— Так.

— Наскільки?

Перед очима на секунду виникла тераса. Ніч. Темний чоловічий піджак на її плечах. Його обличчя надто близько. Сієнна поставила чашку на перила.

— Колись він був людиною, якій я телефонувала першій.

— Коли?

— Завжди.

Ітан повернувся до неї.

— А потім?

Вона усміхнулася без веселощів.

— Потім я поїхала.

Він помовчав. Ітан не був дурним. Саме тому вона рідко могла відбутися від нього красивою напівправдою.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Він дивився на неї ще кілька секунд. Потім кивнув. Не тиснув. Сієнна відчула вдячність. І майже одразу — провину. Вона вже рушила до дверей, коли Ітан знову заговорив:

— Сієнно.

— Мм?

— Наскільки ви були близькі?

Її пальці лягли на ручку дверей. Цього разу вона не озирнулася.

— Достатньо, щоб це стало проблемою.