Розділ 1.2 СІЄНА

— Привіт.

Сієнна майже пишалась собою. Одне слово. Нормальний голос. Жодної драми. Саме так поводяться дорослі люди, коли зустрічають когось із минулого після стількох років мовчання. Принаймні вона дуже хотіла в це вірити.

Адріан затримав на ній погляд трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість. Потім перевів очі на Ітана, який стояв поруч.

— А ти, мабуть, Ітан.

— Саме так.

Вони потисли руки.

Сієнна дивилася на них із дивною відстороненістю, ніби спостерігала сцену, яка не мала до неї прямого стосунку. Два чоловіки. Двоє дорослих людей. Нічого особливого.

— Сієнна багато про вас розповідала, — сказав Ітан.

Брехня. Не зовсім. Але майже.

Адріан глянув на неї.

— Справді?

— Не лестіть собі.

Кутик його рота ледь сіпнувся.

— О. Це точно вона.

І саме ця крихітна реакція вдарила сильніше, ніж мала б. Наче між роками тиші раптом відчинилася маленька щілина. Наче стара легкість нікуди не зникала, а просто чекала. Сієнна першою відвела очі. 

За столом Клер посадила її поруч з Ітаном. Адріан опинився навпроти. Звісно. Світ мав почуття гумору.

Перші двадцять хвилин усе було майже бездоганно. Річард розпитував Ітана про роботу, Клер — про їхні плани. Сієнна розповідала про навчання, намагалася не говорити надто швидко й не дивитися навпроти частіше, ніж дозволяла пристойність. 

Адріан говорив мало. Він завжди говорив мало за столом, коли був утомлений. Цю деталь Сієнна теж пам’ятала. Як і те, що після третьої чашки кави в нього починав боліти шлунок. Що він тер великим пальцем край келиха, коли думав про роботу. Що ненавидів, коли Річард відповідав замість нього. Яка безглузда кількість непотрібної інформації могла лишитися в голові.

— То ви плануєте залишитися тут? — запитав Річард.

Ітан глянув на Сієнну.

— Так.

— Остаточно?

— Якщо вона знову не вирішить поїхати в Париж, Берлін або на Марс, — додав Ітан.

— На Марсі слабка артсцена, — сказала дівчина.

— Поки що.

— Я подумаю.

Клер усміхнулася.

— Мені подобається слово «залишитися».

— Не тисни, мамо.

— Я нічого не роблю.

— Ти сказала це так, ніби вже забрала в мене паспорт.

Річард засміявся.

— Не давай їй ідей.

Ітан поклав долоню Сієнні на стегно під столом. Звичайний жест. Вона накрила його руку своєю майже автоматично. А потім випадково підняла очі. Адріан дивився вниз. На руку Ітана. Не більше секунди. Після цього спокійно взяв келих і зробив ковток. Можливо, їй здалося. Звісно, здалося.

— Адріане, — озвався Річард, — пам’ятаєш, як вона років у шістнадцять не могла висидіти за сімейною вечерею більше п’яти хвилин?

— Мені було сімнадцять, — заперечила Сієнна.

— Шістнадцять, — сказав Адріан.

Вона повільно повернула голову.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Я не могла всидіти через ваші розмови про відсоткові ставки.

— Ти й зараз навряд чи витримаєш.

— Я дуже змінилася.

Його погляд затримався на її обличчі.

— Бачу.

Два простих слова. Нічого такого. Але щось у тому, як він їх сказав, змусило Сієнну випростатися.

— Ти здивуєшся ще більше.

— Сподіваюся.

Ітан перевів погляд із неї на Адріана. Сієнна потягнулася по воду.

— А ти? — запитала вона. — Досі працюєш двадцять годин на добу, щоб усі були впевнені, що компанія розвалиться без тебе?

— Тепер двадцять дві.

— Прогрес.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Від тебе я й не чекав.

Клер усміхнулася.

— Боже, я забула, як ви двоє любите сперечатися.

У Сієнни всередині щось неприємно стиснулося. Вона опустила погляд на тарілку. Вона теж забула. Або дуже старанно переконувала себе, що забула.

Після вечері Ітан залишився з Річардом у вітальні. Обидва раптом виявили, що мають надто сильні думки про якогось забудовника, і Сієнна вирішила не заважати їхньому новому чоловічому союзу.

Клер понесла посуд на кухню.

Сієнна скористалася моментом і попрямувала до сходів. Майже вдалося.

— Сієнно.

Вона зупинилася. Адріан стояв за кілька кроків. Без піджака. Рукави сорочки закочені до ліктів. Раніше вона любила його руки. Надзвичайно корисний факт, який мозок вирішив повернути саме зараз.

— Що?

Він кивнув у бік вітальні.

— Він хороший хлопець?

Сієнна кілька секунд дивилася на нього.

— Ітан?

— У тебе багато хлопців?

— Тебе це хвилює?

На його обличчі нічого не змінилося.

— Я просто питаю.

— Навіщо?

— Сієнно.

— Адріане.

Він зітхнув. І це майже змусило її усміхнутися. Колись він так само реагував, коли вона навмисно копіювала його тон.

— Чотири роки не спілкувалися, — сказала вона. — І перше, що ти хочеш знати, чи хороший мій хлопець?

— Не перше.

Сієнна завмерла.

— А що було першим?

Пауза затягнулася. Надто довго. Адріан дивився на неї так, ніби справді збирався відповісти. Потім щось у його обличчі закрилося.

— Нічого.

Знайома злість піднялася майже миттєво. Ось це вона пам’ятала найкраще. Його мовчання. Його здатність підійти до самої межі, а потім зробити вигляд, ніби її ніколи не існувало.

— Тоді відповідь — так, — сказала Сієнна. — Ітан хороший.

Адріан повільно кивнув.

— Добре.

— Рада, що ти схвалюєш.

— Я цього не казав.

— А я не просила.

Вона повернулася до сходів.

— Сієнно.

Не озирайся. Звичайно, вона озирнулася. Адріан стояв там само, але тепер дивився прямо на неї.

— Радий, що ти повернулася.

Усе всередині на мить стихло. Тільки на мить. Сієнна усміхнулася. Спокійно. Майже байдуже.

— Дякую.

І пішла нагору. Вона не бачила, як довго він залишався стояти біля сходів. І, можливо, так було краще.