Розділ 1.1 СІЄНА

Будинок майже не змінився.

Це була перша думка Сієнни, коли машина звернула з головної дороги на знайому алею, обсаджену старими деревами. Колись вони здавалися їй величезними, майже театральними, ніби навмисно створеними, щоб підкреслити масштаб будинку за ними. Тепер крони просто стали густішими, а живопліт уздовж воріт — вищим. Світлі стіни, темний дах, високі вікна першого поверху залишилися такими самими.

Наче чотири роки пройшли десь в іншому місці.

Сієнна дивилася крізь лобове скло й раптом відчула, що забула, куди подіти руки. Одна лежала на ремені сумки, друга — на коліні, але пальці постійно рухалися: то поправляли край джинсів, то без причини торкалися кільця на вказівному пальці.

Вона вже перестала бути схожою на дівчину з сімейних фотографій, хоча сама цього майже не помічала. Темно-каштанове волосся вона носила значно коротшим, ніж у вісімнадцять, і сьогодні воно було недбало зібране, кілька пасом вибилися біля скронь ще кілька годин тому. Каро-зелені очі завжди видавали її швидше за слова: ставали світлішими, коли вона сміялася, і різкішими, коли нервувала. По носі й верхній частині щік розсипалися дрібні веснянки, які Сієнна ніколи не намагалася приховувати. Одягалася вона так само, як жила більшість часу: без особливого плану — джинси, світла футболка, зручне взуття й слід фарби біля нігтя, який вона помітила лише в машині. Її легко було прийняти за безтурботну. Насправді Сієнна просто давно навчилася ховати те, що боліло, за швидкою усмішкою й ще швидшою відповіддю.

— Ти зараз перестанеш дихати, — сказав Ітан.

Вона повернула голову.

Він сидів розслаблено, наскільки взагалі можна було сидіти після довгої дороги, з однією рукою на кермі й знайомою ледь насмішкуватою усмішкою.

Ітан був з тих, хто легко подобається людям ще до першої розмови. Не показна краса й не бездоганність із реклами — радше відкрите обличчя, гарна усмішка й упевненість людини, яка майже всюди почувається своєю. Після дороги волосся трохи розтріпалося, на підборідді проступила легка щетина, футболка зім’ялася під ременем безпеки, але й це виглядало на ньому природно. Ітан не намагався справляти враження — можливо, саме тому зазвичай його справляв. Він легко знайомився, швидко знаходив спільну мову з незнайомими людьми й умів перетворити незручність на жарт раніше, ніж інші встигали її помітити.

— Я дихаю.

— Раз на хвилину не рахується.

— Не перебільшуй.

Ітан простягнув руку й стиснув її коліно.

— Хочеш, зробимо коло кварталом і спробуємо ще раз?

Сієнна фиркнула.

— Після восьми годин дороги?

— Я готовий на жертви.

— Я бачу. Особливо коли жертва — ще десять хвилин сидіти в машині.

Він засміявся. 

Саме за це він їй подобався. З Ітаном усе рідко ставало складнішим, ніж було. Він умів пожартувати там, де Сієнна вже починала розбирати власні нерви на запчастини, і майже ніколи не вимагав від неї негайно пояснювати те, що вона сама ще не встигла зрозуміти.

Вона відстебнула пасок.

— Ходімо, поки мама не вирішила, що ми передумали, і не викликала поліцію.

Наче на підтвердження, двері будинку відчинилися раніше, ніж Сієнна встигла дістати сумку із заднього сидіння.

— Сієнно!

Клер майже збігла сходами, хоча підбори явно не були створені для таких маневрів. На ній була світла сукня, волосся зібране на потилиці, а на обличчі — той вираз, який Сієнна знала з дитинства: суміш радості, тривоги й готовності негайно перевірити, чи дитина достатньо їсть.

У свої п’ятдесят Клер усе ще мала ту доглянуту жіночність, яка здавалася Сієнні майже окремим талантом. Вона ніколи не виглядала так, ніби надто старалася, хоча Сієнна чудово знала, скільки різних баночок стоїть у її ванній. Акуратно вкладене волосся, тонкі сережки, легкий макіяж, світла сукня, що підкреслювала струнку фігуру, — навіть удома Клер виглядала так, ніби за пів години могла опинитися на благодійній вечері. Але найбільше в ній запам’ятовувалися не одяг чи зачіска, а очі: уважні, емоційні, нездатні довго приховувати тривогу. Клер любила активно — обіймами, запитаннями, їжею, непроханими порадами й безкінечними спробами зробити життя тих, кого вона любила, трохи правильнішим.

— Мамо...

За секунду її вже стискали в обіймах так міцно, що Сієнна не втрималася від сміху.

— Я теж скучила.

Клер відсунула її на витягнуті руки, оглянула з голови до ніг і насупилася.

— Ти схудла.

— Почалося.

— Я серйозно.

— А я ні.

— Чотири роки.

— Я приїжджала.

— Двічі.

— Тричі.

— Різдво на три дні не рахується.

Сієнна зітхнула.

— Добре. Тоді двічі.

— Нарешті визнаєш.

Поки вони сперечалися, Ітан уже відкрив багажник і витягував валізи. Клер миттєво переключилася на нього.

— Не чіпай. Річард допоможе.

— Я впораюсь.

— У цьому домі гості нічого не носять.

— Клер, я жив із вашою донькою два роки. Я вже не гість.

Сієнна повернула голову.

— Один рік і вісім місяців.

Ітан подивився на неї з удаваною образою.

— Дякую за підтримку.

Клер засміялася й обійняла його вже значно спокійніше.

— Пізно. Тепер ти теж наш.

У цей момент на ґанку з’явився Річард. Він виглядав майже так само, як під час їхньої останньої нормальної зустрічі: високий, підтягнутий, у світлій сорочці з закоченими рукавами.

Річард належав до чоловіків, яких вік не робив старшими — лише соліднішими. Широкі плечі, пряма постава, стримані рухи й звичка дивитися співрозмовнику просто в очі створювали навколо нього відчуття людини, яка давно звикла, що її слухають. Темне волосся помітно посріблилося біля скронь, але він не намагався цього приховувати. У роботі Річард міг бути жорстким і вимогливим, удома ж його владність часто розчинялася в сухому гуморі й терплячому ставленні до Клер, якій він дозволяв командувати собою значно більше, ніж будь-кому іншому.