Епілог

МИХАЙЛИНА 

Я відчула теплий, ледь вловимий дотик на своїй щоці. Це не було схоже на холодний вітер кладовища. Це було щось до болю знайоме... Рука обережно прибирала пасмо волосся з мого обличчя. Дотик був таким ніжним, наче я була зроблена з найтоншого кришталю, який міг розсипатися від найменшого натиску.

— Прокидайся, маленька... — почувся тихий, хрипкий голос, від якого в моїх грудях все завмерло.

Я повільно розплющила очі, повернула голову. Він сидів поруч, нахилившись до мене. Його обличчя таке змучене, я бачила відблиск його очей — темних, одержимих, сповнених такого болю і любові, що в мене перехопило подих. 

— Дамір.

Затамувала подих, боячись, що якщо видихну — це марево розвіється. Він зникне і я більше ніколи його не побачу. Тремтячими пальцями повільно торкнулась його руки, що все ще лежала на моїй щоці. Живий. Теплий. Справжній.

— Ти... — мій голос був ледь чутним шепотом. — Ти ж помер. Адвокат сказав...

Дамір ледь помітно посміхнувся, і в цій посмішці було стільки гіркої сили. Він перехопив мою руку і притиснув моє зап’ястя до своїх губ, заплющивши очі.

— Я не міг померти, Машаню. Не тоді, коли знав, що ти залишилася з ними наодинці. Мені довелося стати тінню.

Я відчула, як перша гаряча сльоза скотилася по щоці прямо на його пальці. Весь той жах останніх тижнів, огида до Дениса, його смерть — все це раптом стало дрібним і неважливим. Дамір був тут.

— Це ти... це ти зробив з Денисом? — запитала я, дивлячись у його такі рідні очі.

— Повіриш, якщо скажу, що ні? — коротко відповів він, і я побачила, як в глибині його зіниць спалахнув той самий небезпечний вогонь.

— Повірю… Я вірю тобі… Кому ж, як не тобі. Ти, мабуть, єдиний на цьому світі, кому я вірю і довіряю навіть своє життя, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце нарешті знаходить свій ритм.

Дамір важко зітхнув, і його погляд на мить затуманився чимось темним, схожим на жаль.

— Дарма так сліпо віриш. Ти… ти багато чого не знаєш… про мене.

— То розкажи, — я подалася вперед, не в силах більше терпіти цю дистанцію.

Я пригорнулася до нього, зариваючись обличчям у вигин його шиї. Запах такого рідного тепла, сп’янив мене сильніше за будь-яке вино. Почала вкривати його обличчя дрібними, хаотичними поцілунками — цілувала скроні, очі, підборіддя, губи.

— Розкажи, коханий. Чого я не знаю? — шепотіла я йому в губи, стискаючи пальцями його плечі.

Дамір видав низький, горловий звук, схожий на стогін, і нарешті здався. Його руки, великі й гарячі, впевнено лягли на мою талію, притягуючи так близько, що я відчула кожен удар його серця. Він почав відповідати на мої поцілунки з голодною жадобою, наче намагався надолужити кожен день нашої розлуки. Його губи спустилися до моєї шиї, обпікаючи шкіру, а пальці спритно знайшли верхній ґудзик моєї траурної оксамитової сукні на грудях.

Клацання ґудзика — і холодне повітря квартири торкнулося моєї ключиці. Я вже була готова розчинитися в ньому, але раптом Дамір різко завмер. Він відсторонився, забираючи руки, і важко задихав. Його погляд знову став сталевим, наче він зводив стіну між нами.

— Тобі треба взнати правду, — почав він, дивлячись мені прямо в очі. Його голос звучав сухо й відчужено. — Твій покійний Денис не був тим «принцом», якого малювала твоя мати. Він торгував наркотою, Машаню. Масштаби були серйозними, а його зв’язки — брудними. І найгірше те, що він сам міцно сидів на цій дурі.

Я завмерла, не вірячи почутому. Денис? Завжди такий охайний, такий контролюючий...

— Він щось не поділив зі своїми «дружками», — продовжував Дамір, і його губи скривилися в презирливій посмішці. — Мабуть, вирішив обдурити їх на велику суму або приховав товар. В їх світі за таке не подають до суду. Його просто застрелили на дорозі. Ті самі люди, з якими він «вчора» пив віскі. Мені навіть палець об палець не довелося вдаряти. Його власна жадібність натиснула на гачок.

— І ти реально нічого не зробив?

— Майже... Добре... Трішки зробив... Ну, добре, добре, це через мене ця дурь не доїхала до місця призначення. І це все! Далі наркомани діяли на свій розсуд.

— Боже правий. А його авто, гроші татуся?... Теж ти... — я зрозуміла це по його очах.

Я сиділа на краєчку дивана з розхристаним коміром чорної сукні, намагаючись усвідомити почуте. Світ навколо мене знову хитався, але тепер поруч був він.

— Значить... це не ти його? — тихо запитала.

— Ні, не я. Але я бачив все це. І я не збирався йому допомагати.

— Я в шоці, — я завмерла від почутого. Боже, яке щастя, що я не вийшла за Дениса. — Це все? Все, що я маю знати?

— Ні... — Дамір мав такий вигляд, ніби боявся, що я його судитиму. Він відвів погляд, і в цій квартирі раптом стало занадто мало повітря. Що він ще приховує? Які ще скелети замуровані в його минулому?

— То чому замовк? Розповідай далі... Все. Чуєш? Все. Я не хочу, щоб між нами були якісь секрети.

— Ну, тоді я почну з початку... Самого-самого початку. — Він потер перенісся і важко вдихнув, наче набирав у легені повітря перед стрибком у крижану воду. — Я... Я Артем. Той самий Артем, якого боїться твій татусь.

— Що?! — я з жахом відсунулася в кінець дивана, мало не впавши. — Що ти сказав?

— Не бійся. Чого ти так відскочила, як ошпарена? Я... нічого тобі не зроблю... Вам. — Він кивнув на мій живіт, і в його погляді на мить промайнула така болюча ніжність, що мені стало соромно за свій переляк. — Я вийшов із в’язниці пів року тому. Ненавидів твого батька. Він посадив мене, підставив. Я працював у поліції, у спецназі, і там казус вийшов... але я не винен. Твій татусь просто не хотів, щоб я виконав свою обіцянку, яку дав на похоронах свого батька. Я і не збирався. Не збирався нікого кривдити з вашої родини до того, як він кинув мене за ґрати.

Він замовк, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.

— Тоді я вирішив, що помщуся. Чесно, Машаню... я хотів зґвалтувати тебе і кинути в якійсь канаві. Хотів, щоб він відчув той самий біль, який відчував я в камері.