Розділ 53

ОДЕРЖИМИЙ

Я сиджу в напівтемряві салону свого авто, стискаючи кермо так, що шкіра на рукавичках ледь чутно скрипить. Дивлюся на неї. Моя маленька Машаня.

— Цвинтар... — хрипко шепочу я в порожнечу салону. — Хм. Де б ми ще з тобою зустрілися, рідна?

Проводжу поглядом по її силуету, затягнутому в чорний оксамит. Вона виглядає такою тендітною, наче одна сильна злива може стерти її з лиця землі.

— Знаєш, а тобі червоний личить більше, ніж цей чорний траурний. А та червона весільна сукня, яку ти міряла тиждень тому... Господи, в мене досі перехоплює подих, коли згадую тебе в ній. Я бачив тебе у вікні твоєї кімнати — ти була схожа на загнану в золоту клітку птаху. Але навіть тоді ти була неймовірною. Я знав, що вона сподобається тобі.

Скільки ж тобі, кохана, довелося пережити, щоб нарешті стати вільною. Вільною від цього покидька Ставецького… Ти думаєш, це я його вбив? — я гірко посміхаюся. — Цікаво... Можливо. Знаєш, я вбивав його в своїй голові щодня протягом останніх трьох місяців. Я уявляв, як повільно буду вичавлювати з нього життя за кожну твою сльозу. Але... вони мене випередили. — Я важко вдихаю. — Його вбили дружки-наркомани, Машаня. Ті самі, яким він постачав отруту кілограмами, поки корчив із себе респектабельного бізнесмена. Ти ж не знала, що твій ідеальний наречений був не просто дилером, а й сам сидів на цій дурі по самі вуха? Мабуть, вирішив їх обдурити, приховав товар чи гроші... Наркомани не знають жалю. Вони зробили мою роботу за мене. Ти про нього багато чого не знаєш, кохана. Твій «принц» згнив зсередини ще задовго до того, як куля наздогнала його на дорозі.

Я дивлюся на її плечі, груди, живіт… в якому росте дитина. 

— Якби ти знала, як сильно я кохаю тебе, Машаню... — мій голос звучить якось тихо ніби боюся, що вона почує мене. — Я кохаю тебе настільки сильно, що був готовий стати монстром, якого ти б зненавиділа.

Простягаю руку і на мить завмираю, боячись торкнутися її своїми пальцями. 

«Ти така чиста. Красива. Ніжна.»

— Знаєш, я вдячний долі, що все сталося саме так… Я б розірвав його голими руками за кожну твою сльозу, за кожне брудне слово, яке він шепотів тобі. Але я радий... так, я щиро радий, що мені не довелося брати цей гріх на душу. Його власна тьма поглинула його швидше, ніж моя лють. Тепер мої руки чисті для того, щоб тримати тебе. Тепер я можу дивитися тобі в очі і кричати, що я не вбивця.

На мить заплющую очі, потім відкриваю

— Ти вільна. Ти жива. Ти моя. І цього разу, кохана, ніхто не завадить нам бути разом… Я більше нікуди тебе не відпущу, Машаню. Чуєш? — я говорю це тихим, майже сталевим шепотом, дивлячись на дорогу, але бачачи лише її бліде обличчя в дзеркалі. — Я не дозволю долі знову випробувати нас на міцність. Ми вже сплатили всі борги цьому світу. Я завжди буду поруч. Навіть смерть... вона намагалася нас розлучити, але, як бачиш, програла. Я вигриз собі право дихати з тобою одним повітрям.

Я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як легені, колись пробиті кулями, тепер наповнюються силою. Поруч із нею я відчуваю себе живим.

— Ну що ж... Мабуть, пора їхати звідси, — ще раз обертаюся на заднє сидіння, і моє обличчя мимоволі розпливається в посмішці. Це дивне, майже дитяче відчуття радості пробивається крізь шари моєї броні. — Щось ми затрималися тут. Негоже тобі, вагітній, лазити по кладовищах. Нашому сину потрібне сонце, а не ці холодні пам'ятники.

Дивлюся, як вона лежить, все ще непритомна.

— Воно і не дивно, що ти втратила свідомість… Не кожного дня перед тобою оживають мертві. Я бачив твої очі, коли ти бігла за мною. В них була така надія, що в мене ледь не розірвалося серце. Але ти не хвилюйся, кохана. Ставецький вже точно не оживе.

Я рішуче повертаю ключ. Мотор відгукується потужним, впевненим рокотом, який розганяє цвинтарну тишу. Вмикаю передачу і плавно рушаю з місця.

— Відвезу тебе подалі від похорону.

Автомобіль виїжджає за ворота, залишаючи позаду натовп у чорному. Я тисну на газ, і ми розчиняємося на дорозі серед інших автомобілів.