Розділ 52

— Що значить нема?! — мама знову і знову перепитувала.

— Мого сина вбили! — дзвінок обірвався.

Мама випустила телефон. Він з глухим звуком впав на дорогий килим, але голос Інни продовжував лунати в моїй голові передсмертним жахом.

Татусь підхопився, випустивши келих. Скляні осколки розлетілися навколо його ніг, змішуючись із залишками віскі.

— Що вона сказала? — прохрипів він, дивлячись на маму, яка почала повільно осідати на підлогу. — Денис... мертвий?

А я... я стояла на сходах, затиснувши руками поручні. Біла сукня, яка щойно здавалася в’язницею, перетворилася на волю. А наречений- кат так і не доїхав. Моє серце, яке мить тому завмирало від страху перед його приїздом, тепер калатало від дикого, первісного усвідомлення — я вільна. Нарешті.

— О боже, Михайлино... — мама підняла на мене очі, повні дикого жаху. — Що ж тепер буде? Весілля... все пропало...

Я подивилася на свої руки, що стискали біле мереживо. Денис обіцяв «брати мене, коли захоче». Тепер він ніколи більше нікого не торкнеться.

— Йди до себе доню…

Я стояла перед дзеркалом, важко дихаючи, і вдивлялася у своє відображення. Світ довкола руйнувався мама істерила внизу, татусь намагався комусь додзвонитися. 

Але в моїй кімнаті, панувала дивна, майже сакральна тиша.

Я провела долонею по вишуканому мереживу на стегнах. Більше не було того відчуття, що на мені зашморг. Разом зі звісткою про смерть Дениса з цієї тканини наче випарувалася вся отрута.

— Не така вже вона й огидна... — прошепотіла я, розправляючи важкий шлейф. — Та й білий колір насправді красивий.

Я підняла погляд на своє обличчя. Бліда, з темними колами під очима, але вільна. Вперше за довгий час я бачила в дзеркалі не жертву, не товар, а дівчину, яка має майбутнє. Я була красивою нареченою. Справжньою. Тільки... нареченою не для Дениса.

— Чому я раніше цього не помічала? — я всміхнулася своєму відображенню. — Дивно. Я неначе народжуюся заново.

Це було схоже на вихід із глибокої, холодної води. Мені знову захотілося жити. Захотілося, щоб цей малюк під серцем відчував мою силу, а не мій страх.

Я підійшла до туалетного столика. Руки більше не тремтіли. Взяла червону помаду — ту саму, яку так ненавидів Денис. Кілька впевнених рухів, і мої губи розквітли яскравим, зухвалим кольором пристрасті на фоні білосніжного шовку. Трохи туші, щоб підкреслити глибину очей, трохи рум'ян на бліді щоки.

Тепер це був мій образ. Мій вибір. Біла сукня нареченої та криваво-червоні губи — знак того, що я належу не Денису.

Я знову глянула в дзеркало. Тепер звідти на мене дивилася дівчина, готова до всього. Дівчина яку не мучило сумління через те, що вона прикрашається після звістки про смерть нареченого. Не знаю, чому але мені не було його шкода, я не горіла бажанням одягати чорний траурний одяг і проливати сльози. Може це цинічно і жорстоко але це правда. Я не збиралася битися в істериці і проклинати життя. В мені не було жалю до Дениса… неначе помер чужий невідомий мені хлопець якого я не знаю і знати не хочу. А саме страшніше це те, що ще буквально декілька тижнів тому я вважала його не поганим і збиралася заміж. А три місяці назад так взагалі боготворила і дивилася як на Бога.

Як швидко все змінилося… змінилася і я. 

Поки раділа біля дзеркала насолоджуючись свободою то навіть не подумала про те, а що ж трапилося? Як загинув Денис? 

Присіла на ліжко.

— Це я що виходить вдова? Не встигла вийти заміж як два рази овдовіла. 

«Прекрасно. А до цього я гадала, що везуча. З появою Даміра в моєму житті все пішло не так. Везіння зникло. Але з’явилося кохання яке з Денисом я навряд-чи пізнала». От тільки щастя було недовгим.

***

Смерть Дениса стала для моїх батьків катастрофою національного масштабу, хоча я знала, що вони плачуть не за людиною, а за втраченими капіталами.

Дениса сьогодні мали поховати.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшла мама. Вона була в траурі з голови до ніг. Чорний капелюшок із вуаллю, чорні рукавички. В руках вона тримала пакет.

— Вставай, Михайлино, — її голос був сухим і безбарвним. — Пора збиратися. Ми виїжджаємо через тридцять хвилин.

Вона витрусила з пакета на моє ліжко щось темне і важке. Це була сукня з чорного глухого оксамиту.

— Я не поїду, мамо, — тихо сказала я, не повертаючись. — Я не буду грати роль невтішної вдови того, хто мене ненавидів.

Мама підійшла до мене і міцно схопила за плечі, змушуючи розвернутися. Її пальці вп'ялися в мою шкіру.

— Ти поїдеш. І ти вдягнеш це. Ти маєш стояти біля його труни й показувати всьому місту, що ти — частина цієї трагедії. Інна і так ледь тримається! Якщо ти не з'явишся в чорному, поповзуть чутки, які нас знищать… І постарайся більше плакати на людях.

— Мені байдуже на чутки, — я спробувала скинути її руки. — Я вагітна, мені не можна нервувати на похоронах… тим паче ревіти так, щоб все кладовище на вуха поставити.

— Треба буде то поставиш! — мама силоміць підняла мене з крісла і приставила до мене чорну сукню. — Цей оксамит приховає твій стан, поки ми щось не вигадаємо. Вдягай! Це не прохання, Михайлино. Ти вдягнеш цей траур і будеш нести його як хрест.

Вона почала розстібати мою домашню сукню, грубо, наче я була якась кукла.

Чорна тканина торкнулася моєї шкіри, і я здригнулася. Сукня була важкою, довгою, з високим горлом. Вона душила мене.

— Подивися на себе, — мама підштовхнула мене до дзеркала. — Тепер ти виглядаєш правильно. Гідно. Жодної червоної помади, жодних посмішок. Тільки скорбота.

Я дивилася на свою чорну тінь у дзеркалі. Чорна вдова. Я виглядала так, ніби сама щойно повернулася з того світу. Мама накинула мені на голову тонку чорну вуаль, яка приховала контури мого обличчя.

— Ідеально, — прошепотіла вона. — Ходімо. Батько в машині чекає.

Я йшла за нею по сходах, відчуваючи, як оксамит липне до ніг. Я йшла ховати хлопця, якого зневажала, і ненавиділа.