Розділ 51

— П’ятсот гостей. І де вони тільки їх назбирали... — я вже другу годину підписувала запрошення на свої похорони... тобто весілля.

Мама кинула мені на ліжко цей стос цупкого, дорогого паперу з таким виглядом, наче це квитки в рай. Золоте тиснення, каліграфічний шрифт: «Михайлина та Денис». Наші імена стояли поруч, наче два вироки, що злилися в один. П’ятсот свідків того, як мене принесуть в жертву. П’ятсот людей, які будуть пити дороге шампанське, поки я всередині буду вмирати від огиди до цього козла.

Я дивилася на ці картки й бачила не свято, а грати. Кожне підписане прізвище — це ще один цвях в мою труну. Мама вже розпланувала все до дрібниць, від кольору серветок до сорту лобстерів. Вона була щаслива. Вона нарешті отримувала ту картинку ідеального життя, яку не змогла зруйнувати навіть моя вагітність від іншого.

А я? Я торкнулася свого живота, який ще залишався плоским.

«Ти не будеш рости в домі цього монстра», — пообіцяла я дитині, і ця думка спалахнула в моїй голові, як сигнальна ракета в темряві.

Втекти.

Це слово смакувало, як ковток свіжого повітря посеред пожежі. Я згадала кожне брудне слово, яке Денис шепотів мені на вухо. Його погрози, його впевненість у тому, що я — лише власність. Він думає, що я зламана. Він думає, що я — просто красива лялька без волі.

Це була його головна помилка.

Я почала перебирати в голові варіанти. 

Гроші? ... В мене є заначка. 

Документи?... Татусь тримає мій паспорт в сейфі, щоб я з ним не втекла але я знаю код. 

Транспорт? ...

Мені потрібно зникнути так, щоб ніхто не знайшов. Ні Денис, ні батьки, ні поліція. Я маю розчинитися в цьому світі, заради сина. Заради пам'яті про чоловіка, який помер, щоб я жила.

А що, якщо я спробую втекти в ніч перед весіллям? Коли всі будуть впевнені в моїй покорі? Коли Денис буде святкувати свою «перемогу» з черговою повією в клубі?

Я взяла наступне запрошення і замість імені гостя швидко написала на звороті: «План А: Вокзал. План Б: Андрійович?». Ні, Андрійович — людина татуся, він не допоможе. 

Я підвелася і підійшла до вікна, дивлячись в темний сад. Десь там, серед дерев, мені знову примарилася постать. Велика, нерухома, владна.

— Якби ж це був ти, — прошепотіла, притискаючи долоню до холодного скла. — Якби ж ти зараз був в цьому саду… але це просто хтось з охоронців мабуть обходить периметр.

Зненацька двері розчинилися з таким гуркотом, наче в мою кімнату вривався спецназ. Але це була лише мама, а за нею — дві покоївки, які несли величезний білий чохол.

— Ще підписуєш? Щось довго! — вигукнула мама, жестом наказуючи дівчатам повісити це «чудовисько» на двері шафи. — Приїхала твоя нова сукня. Пряма доставка з Парижа. Елізабет особисто контролювала кожен стібок. Це шедевр!

Вона з тріском розстебнула замок чохла, і на світ божий вивалилася гора білого мережива, тюлю та тисяч дрібних перлин. Сукня була настільки білою, що в мене заболіли очі. Вона була втіленням всього, що я ненавиділа.

— Я не буду це міряти, — холодно кинула я, навіть не підводячись із ліжка.

Мама на мить завмерла, наче не вірячи своїм вухам.

— Що ти сказала? Михайлино, весілля через чотири дні! Нам потрібно підігнати корсет. Живіт ще не видно, але ми маємо бути впевнені, що...

— Я сказала — НІ. Прибери це з моєї кімнати. Воно смердить Денисом і твоєю фальшю.

Мама спалахнула. Вона різко обернулася до покоївок.

— Вийдіть! Обидві!

Щойно двері за ними зачинилися, вона накинулася на мене.

— Ти зовсім з глузду з’їхала?! Ми витратили на це свято цілий статок! Денис пішов на всі поступки, він прийняв тебе з чужим приплодом під серцем, а ти коверзуєш через сукню?

— Це не сукня, мамо! Це білий прапор моєї капітуляції! — я крикнула, підхоплюючись з ліжка. — Ви хочете одягнути мене в біле, щоб приховати бруд, яким Ставецький полив наше життя? Я ненавиджу цей колір! Я ненавиджу його!

— Ти її вдягнеш, — мама схопила мене за плече, і її очі перетворилися на дві вузькі щілини. — Ти вдягнеш її, пройдеш до вівтаря і скажеш «так», навіть якщо мені доведеться накачати тебе заспокійливим до стану овоча чи привезти під крапельницею. Ти не зіпсуєш цей союз. Твій батько розраховує на ці інвестиції!

— Інвестиції?! — я штовхнула її в груди, відсторонюючись. — Ви продаєте мене! Продаєте як на ринку!

Її ляпас був настільки різким і сильним, що моя голова мотнулася вбік. В кімнаті запала дзвінка, мертва тиша. Я повільно повернула обличчя до матері, відчуваючи, як щока починає пекти, а всередині закипає щось набагато небезпечніше за сльози.

— Міряй. Сукню. Зараз, — прошипіла вона, тремтячи від люті.

Я подивилася на неї, потім на білу сукню. В цей момент я зрозуміла, що жодної втечі «потім». Якщо я не зроблю цього зараз — вони справді мене знищать.

— Добре, — мій голос став надприродно спокійним. — Вийди. Я приміряю її сама. Мені потрібен простір, щоб… змиритися.

— Ти не застібнеш її сама.

— Значить буде розстібнута. Вийди!

Мама поправила зачіску, задоволена своєю «перемогою».

— В тебе десять хвилин. Не змушуй мене заходити з батьком. Надінеш і спустишся до нас в залу. Ми подивимося зі сторони.

Вона вийшла. Я залишилася наодинці з білою ганчіркою із Парижа. 

— Ви хочете бачити мене нареченою? — прошепотіла я до свого відображення. — Ви її побачите.

Я почала вдягати сукню. Шовк був холодним, наче дотик мерця. Це був справжній витвір високої моди корсет із найтоншого шантильського мережива, розшитий тисячами крихітних перлин, що мерехтіли при кожному моєму русі. Спідниця була багатошаровою, важкою, зі шлейфом, що тягнувся за мною на кілька метрів. Вона ідеально підкреслювала мою фігуру, облягаючи талію і приховуючи те маленьке життя, яке я захищала.

Сукня була божественно красивою. І я ненавиділа кожен її міліметр. В ній я почувалася не дівчиною, а дорогим товаром у розкішній обгортці.

Я не стала фарбуватися. Моє обличчя було блідим, губи — зціпленими, а очі — темними й порожніми. Оозпустила волосся, і воно неначе лавина впало на білосніжні плечі.