Розділ 50

Ранок. Неділя.

Я майже не спала — кожна тінь за вікном здавалася мені знайомим силуетом.

Я повільно спустилася до їдальні. Татуся, звісно, вже не було. Він не з тих, хто відсиджується вдома, коли в нього з-під носа виводять два мільйони гривень. Його крісло за столом порожньо стояло самотнє, нагадуючи про те, що ідеальний світ нашої родини почав тріщати по швах.

За столом сиділа лише мама. Вона виглядала так, ніби за ніч постаріла на кілька років, ідеальна укладка трохи розпалася, а під очима, попри дорогий консилер, виднілися темні кола. Перед нею стояла недоторкана чашка кави, а поруч вібрував її телефон.

— Нарешті ти встала, Михайлино! — замість вітання кинула вона, різко відсуваючи від себе мобілку. — Чому ти не береш слухавку? Денис телефонував тобі разів сорок, не менше! Він просто оскаженів!

Я мовчки підійшла до кавомашини. Мені було байдуже на пропущені виклики. Кожен дзвінок від Ставецького для мене був як чергова порція отрути.

— А що сталося? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально байдуже. — Знову меню для весілля не подобається? Чи колір серветок не той? Чи торт кислий?

— Який торт! Які серветки! — мама мало не закричала, вдаряючи долонею по столу. — У Дениса зник автомобіль! Отой новенький спорткар, на якому вчора хтось колеса порізав. Він зник у невідомому напрямку!

Я завмерла з чашкою в руках. Приємне тепло розлилося по тілу, і це була зовсім не кава.

— Як це «зник»? Його ж мали забрати на евакуаторі, — я повернулася до неї, ледь стримуючи переможну посмішку.

— Оце і є саме дивне! — мама почала нервово крутити обручку на пальці. — Денис каже, що вчора ввечері приїхав евакуатор. Водій був у формі, зі всіма документами. Завантажив машину, оформив квитанцію... А сьогодні зранку, коли Денис зателефонував у сервісний центр, йому відповіли, що ніякого замовлення не було! Ні машини, ні того евакуаторника. Наче крізь землю провалилися!

Я сіла навпроти неї, зробивши невеликий ковток кави. Гіркий напій сьогодні здавався мені неймовірно солодким. Два мільйони батька, колеса Дениса, а тепер і сама машина... Хто б це не робив, він діяв витончено. Він не просто забирав гроші чи речі — він забирав у них відчуття контролю. Він робив їх безпорадними.

— Бідний Денис... — промовила я, опустивши очі, щоб мама не побачила в них іскри радості. — Це ж був подарунок від батьків.

— «Бідний Денис» зараз розносить на друзки офіс того евакуаторника! — мама знову схопилася за телефон. — Батько в люті через гроші, Денис через машину... Що за прокляття навалилося на нашу сім'ю перед самим весіллям? Михайлино, ти хоч розумієш, що це все не просто так?

— Розумію, мамо, — відповіла я, згадуючи темний седан у дзеркалі заднього виду і ялинову шишку в кишені свого халата. — Мабуть, хтось вирішив, що за все в цьому житті треба платити.

Я дивилася у вікно на порожній сад і вперше за довгий час відчула, що цей день буде особливим. Щасливим. Тому що розпочався з хороших новин.

Я мовчки допивала каву, дивлячись на маму, яка нервово стискала телефон.

— Мамо, — промовила я, коли вона на мить затихла, — сьогодні після обіду до мене прийде Таня.

Мама різко підняла голову, і в її очах на мить спалахнуло звичне роздратування.

— Таня? Ота твоя подружка з університету? Ти ж знаєш, батько не дозволяє тобі бачитися з нею поза парами. Тим паче зараз, коли такий безлад з грошима і машиною.

— Саме тому вона прийде сюди, — я виставила вперед підборіддя, намагаючись не видати внутрішнього тремтіння. — Раз мені не можна виходити з дому без конвою Андрійовича, то нехай гості приходять до мене. Я не збираюся сидіти в чотирьох стінах, чекаючи на чергову істерику Ставецького.

Мама втомлено махнула рукою, навіть не намагаючись сперечатися. Вона виглядала надто виснаженою для чергової лекції про «репутацію» та «безпеку».

— Роби що хочеш, Михайлино. Мені зараз не до твоїх подруг, — кинула вона, підводячись із-за столу.

В цей момент її телефон знову ожив. Мама схопила його так, наче від цього залежало її життя, і швидко вийшла з їдальні, навіть не глянувши на мене.

Я залишилася одна, але через відчинені двері до мене долинав її знервований, майже плаксивий голос. Вона знову комусь скаржилася — мабуть, черговій подрузі або своєму психологу, якого відвідувала тричі на тиждень.

— Ні, ти не уявляєш! — кричала вона в слухавку. — Це не просто збіг. Спочатку гроші Михайла, тепер ця історія з машиною Дениса... Це якесь прокляття! Нашу ідеальну родину просто хтось зглазив! Я впевнена, це якась заздрість. Комусь поперек горла стало наше весілля... Я вже думаю викликати якогось шамана, щоб дім почистив, бо це кінець! Все валиться з рук, Михайло ходить як привид, Денис взагалі на людей кидається...

Я слухала її і відчувала, як всередині мене прокидається гіркий сміх. «Ідеальна родина». Як легко вона називала ідеальним те пекло, в якому я жила останні тижні.

***

Покоївка зазирнула в мою кімнату саме тоді, коли я намагалася зосередитися на книжці з психології, щоб не збожеволіти від тиші.

— Михайлино Михайлівно, там до вас кур'єр. Каже… подарунок, — жінка виглядала розгубленою.

Я нахмурилася. Батьки зараз нічого б не замовляли — татусь розгрібає завали на фірмі, а мама обдзвонює ворожок. Денис? Після вчорашнього він би швидше прислав мені рахунок за моральні збитки, ніж подарунок.

Я спустилася вниз.

У холі стояв молодий хлопець у непомітній формі. Біля його ніг височіла здоровенна коробка, обтягнута цупким папером без жодних фірмових логотипів.

— Ви помилилися адресою, — відрізала я, зупинившись на останній сходинці. — Я нічого не чекаю, тим паче таке велике.

— Адреса вірна, — хлопець звірився з планшетом. — Для Михайлини… Ви ж Михайлина?

— Так.

— Розпишіться, будь ласка.

Сперечатися не було сил. Я механічно поставила підпис, і ми з покоївкою, ледь дихаючи дотягли коробку до моєї спальні. Щойно двері зачинилися, я тремтячими руками зірвала пакувальний папір і відкрила кришку.