Розділ 49

— Я хочу спокою, — тихо пробормотіла я, коли ми нарешті від’їхали від кондитерської, залишивши розлюченого Дениса чекати на евакуатор. — Під’їдь в парк не до центрального входу. Десь, де менше людей.

Він мовчки кивнув. Здавалося, він і сам хотів вивезти мене подалі від того всього, що «вилив» на мене Ставецький. Так йому і треба! Було б добре якби в нього кожен день були проблеми, можливо він би забувся про мене. 

Козел!

Парк зустрів мене спокоєм, якого я не відчувала вже вічність. Субота. В університеті сьогодні вихідний, і я була вдячна долі, що мені не треба вдавати перед одногрупниками, ніби в моєму житті все гаразд. 

Тут панувала справжня осінь золоте листя шелестіло під ногами, немов старий пергаментний папір, а повітря було чистим і прохолодним, без домішок важких парфумів Дениса та лицемірства. І чому мені цей гидкий запах раніше подобався? Сама не знаю. Тепер для мене його одеколон воняє смертю.

Я купила звичайний пломбір у стаканчику — смак дитинства, коли найбільшою проблемою була розбите коліно, а не розбите щастя… чи життя

Знайшовши віддалену лавку під старою розлогою липою, я сіла, підібгавши під себе одну ногу. Повз пробігали безпритульні пси, заклопотано винюхуючи щось у листі, десь удалині сміялися діти, а молоді мами повільно котили візочки. Я дивилася на них і мимоволі торкнулася живота. Скоро і я буду так само… Але чи буду я так само посміхатися? Ще йшли чоловіки, і щось обговорювали тицяючи пальцями собі в мобільні телефони. Мабуть роздивлялися там голих дівчат.

Я заплющила очі, підставляючи обличчя блідому осінньому сонцю. На мить мені здалося, що якщо я дуже сильно захочу, то час відкотиться назад. До того моменту, коли Дамір просто стояв біля машини, чекаючи на мене. Похмурий, мовчазний, але надійний, як скеля.

— «Тобі не можна холодне, Машаню. Застудишся,» — пролунав у моїй голові його голос, такий реальний, що я здригнулася і розплющила очі.

Навколо була лише тиша парку. Але дивне відчуття не зникало. Наче хтось дивиться на мене не зі злістю, як Денис, а з тією самою важкою, оберігаючою ніжністю.

Раптом до моїх ніг підбіг великий рудий пес. Він зупинився, нахилив голову набік і, виляючи хвостом, поклав мені на коліна… ялинову шишку. Я розгублено взяла її в руки. Це було дивно, бо навколо росли лише липи та клени. Звідки він її приніс?

Я озирнулася. За густими кущами жасмину майнула висока постать у темному худі. Серце закалатало.

— Дамір?... — ледь чутно зірвалося з моїх губ.

Але постать зникла так само швидко, як і з’явилася. Лише вітер прогнав жменю сухого листя по алеї.

— Ти мені вже скрізь ввижаєшся.

Я міцно стиснула в руці шишку, ігноруючи те, що морозиво почало танути й стікати по пальцях. 

— І нафіга мені ця шишка? Краще б ти приніс чарівну паличку. Я б змахнула нею і Денис би зник з мого життя.

Я не знала, чи це ігри моєї зболеної уяви, чи я справді божеволію. Але вперше за довгий час мені не хотілося вмирати. Мені хотілося жити — хоча б для того, щоб дізнатися, якою буде моя дитина.

Я здригнулася, коли на край моєї лавки обережно присіла літня жінка в затишному в’язаному береті. Вона тримала за руку маленького хлопчика, який захоплено почав ковирятися лопаткою в землі, але її погляд був спрямований зовсім не на онука. Вона дивилася на мене — збентежено і трохи налякано.

— Доню, вибач, що турбую… — почала вона тихо, нахиляючись до мого вуха. — Я тут уже хвилин двадцять за малим спостерігаю, і знаєш… не хотіла казати, але якось воно неспокійно на душі.

Я застигла з недоїденим морозивом у руці. Серце, яке щойно почало заспокоюватися, знову забилося об ребра, наче пташка в клітці.

— Про що ви? — мій голос ледь помітно тремтів.

— Он бачиш той старий дуб? — вона ледь кивнула в бік густих заростей на краю алеї. — Там чоловік стояв. Весь у чорному, каптур на очі насунув. Він з тебе погляду не зводив. Знаєш, так пильно дивився, наче чекав чогось. Я спочатку думала — знайомий твій, але він ховався за стовбуром кожного разу, як ти голову повертала.

Холод пробіг моїм хребтом, і це було зовсім не від осіннього вітру. Я різко обернулася. Жінка теж подивилася туди, мружачись на сонці.

Але біля дерева нікого не було. Тільки порожня алея, вкрита золотим килимом листя, і довгі тіні від стовбурів, що розтягувалися по землі.

— Зник… — прошепотіла жінка, хрестячись. — От щойно був, і нема. Може, маніяк якийсь? Зараз стільки ненормальних розвелося. Тобі б, доню, не сидіти тут самій. Йди краще до людей, де людно.

— Дякую… — видихнула я, відчуваючи, як долоні стають вологими. — Я вже йду.

Вона кивнула, підхопила онука за руку і швидко почимкувала в бік центральної алеї, раз у раз озираючись. А я залишилася сидіти, прикута поглядом до того самого дуба.

Маніяк? Можливо…. Або… Ця думка почала мене вбивати ще більше. Невже це можливо? Невже він вижив?

Якось рука, що тримала морозиво затряслася, та й саму мене почало кидати в жар. 

Він????

Не може цього бути!

Він не міг вижити!

Це… це Артем Данилюк… Але ж Дамір застрелив його в лісі. Хіба ні?!

«Потрібно вшиватися з цього парку»

***

Я прибігла до автомобіля неначе він горів. Застрибнула в салон, важко дихаючи, наче щойно пробігла марафон 15 кілометрів. Двері зачинилися з глухим звуком, відсікаючи шелест осіннього листя і той липкий погляд, що відчувався між лопатками.

— Андрійовичу, їдьмо. Швидше, будь ласка, — видихнула я, притискаючи руку до живота. 

Водій нічого не запитав. Він лише кивнув, завів двигун, і машина плавно рушила з місця. Але я відразу помітила, що щось змінилося. Андрійович, який зазвичай вів авто впевнено і спокійно, тепер щохвилини кидав швидкі, напружені погляди в дзеркало заднього виду. Його пальці на кермі стиснулися так, що побіліли кісточки.

Я теж обернулася. Позаду нас, на відстані кількох машин, тримався старий непримітний седан із тонованим склом. Він не намагався нас обігнати, не наближався впритул, але чітко повторював кожен наш маневр. Коли ми повертали на другорядну вулицю — він повертав за нами. Коли Андрійович пригальмовував на світлофорі — седан зупинявся рівно за дві машини до нас.