Розділ 48

Автомобіль м’яко котився вулицями, які здавалися мені чужими, ніби я раптом опинилася в іншому місті. За кермом мовчки сидів Андрійович. В його дзеркалі заднього виду я бачила не «пані Михайлину», а просто розбиту дівчинку, якій немає куди бігти.

— Андрійовичу, зупиніться, будь ласка, біля того торгового центру, — мій голос прозвучав глухо, я притиснулася чолом до холодного скла.

— Пан Денис просив відвезти вас прямо до кондитерської, пані Михайлино, — він зітхнув, і в цьому зітханні було більше співчуття, ніж у всіх маминих словах за останній місяць. — Казав саму не залишати.

— Будь ласка... Мені потрібно вдихнути повітря, де не пахне Денисом. Хоча б десять хвилин. Ви мій водій, а не його прислуга.

Він не сперечався. Андрійович припаркував авто неподалік від яскравої вітрини, де великими літерами світилося: «Світ Малечі».

Я вийшла з машини, не чекаючи, поки він відчинить мені двері. Мені хотілося якнайшвидше відчути землю під ногами, переконатися, що я ще існую. 

Всередині магазину панував зовсім інший світ — запах дитинства, нової бавовни та якогось неможливого спокою. Тут не було холодного розрахунку, не було погроз. Тільки плюшеві ведмедики та маленькі сорочечки, що висіли на плічках, наче крихітні обіцянки щастя.

Я повільно йшла між рядами, ледь торкаючись пальцями м’яких кашемірових комбінезонів. Зупинилася біля стелажа з взуттям. Маленькі шкіряні сандалики, кросівки розміром з мою долоню...

Серце помалу зупинялося, а потім боляче стиснулося, коли погляд впав на сині плетені пінетки. Точнісінько такі самі.

Я простягнула руку, але відсмикнула її, наче від розпеченого заліза. Перед очима, як жива, постала картина, Дамір сидить у своїй кімнаті, обережно тримаючи на величезній долоні дві маленькі сині грудочки шерсті. Його суворе обличчя посміхається, а в очах, що зазвичай сканували простір навколо мене на предмет небезпеки, з’явилась ніжність.

«Це для нашого малюка. Щоб ноги в теплі були», — шепотів він, ніяково посміхаючись… Це все мрії. Мої нездійсненні мрії.

Ті пінетки залишилися в нього, в його житті, яке вирвали з моїх рук так жорстоко. Вони, мабуть, і зараз там — лежать десь у темряві, в канаві, на тій дорозі, вкриваючись пилом нашої нездійсненої мрії, поки я змушена йти міряти біле весільне мереживо для чудовиська.

Я відчула, як живіт ледь помітно напружився. Малюк ніби відгукнувся на мій біль, нагадуючи, що він — єдине, що залишилося від Даміра.

— Я збережу тебе, — прошепотіла я, заплющуючи очі, щоб вгамувати сльози. — Обіцяю. Ти будеш схожим на нього. Ти будеш його продовженням... Його силою.

— Пані Михайлино? — тихий голос Андрійовича змусив мене здригнутися. Він стояв поруч, тримаючи мою сумочку, яку я забула в салоні авто. Він дивився на ті сині пінетки, а потім швидко перевів погляд на моє бліде обличчя. В його очах я прочитала: — «нещасна дівчина». — Нам пора. Ваша мама вже тричі дзвонила. Каже, що Денис телефонував разів п’ятсот. Він чекає Вас в кондитерській.

Я востаннє подивилася на м'яку синю шерсть. 

— Так, Андрійовичу. Ходімо. Шоу має тривати.

Я випрямила спину, наділа на обличчя свою звичну маску кам’яної байдужості й вийшла з магазину. Кожен крок до машини був наче крок на ешафот.

Ми під’їхали до кондитерської. 

Крізь панорамне вікно я побачила Дениса. Він стояв посеред зали, розслаблено тримаючи в руці келих шампанського, і щось обговорював з консультанткою, яка в’юнилася перед ним, наче змія.

Побачивши, як я виходжу з машини, він переможно посміхнувся і постукав пальцем по своєму годиннику.

— Ну що, — процідила я крізь зуби, виходячи з авто, — доведеться жити далі.

Я зайшла всередину. Денис іншою рукою гортав каталог із десертами так, ніби обирав не торт, а чергову акцію на біржі.

— Запізнюєшся, люба, — кинув він, не підводячи очей. — Твоя мати сказала, що ти «дихала повітрям». Сподіваюся, надихалася на все життя наперед, бо скоро дихатимеш тільки за моїм розкладом.

Я мовчки сіла навпроти. Перед нами на столі стояли зразки начинок фісташка, бельгійський шоколад, маракуя… Все виглядало ідеально і бездушно. Підійшла консультантка, тремтячи від захвату перед чеком, який обіцяв цей візит.

— Отже, пані Михайлино, пане Денисе, ми зупинилися на класичному білому торті? Сім ярусів, їстівні перли…

— Ні, — мій голос прорізав солодку тишу закладу. — Я хочу червоний. Колір крові. З чорними стрічками.

Консультантка зблідла і перевела погляд на Дениса. Той повільно відставив келих. Його очі звузилися, перетворюючись на дві крижані щілини.

— Ти знову за своє, Машаню? — його голос став тихим, небезпечним. — Ми ж домовилися ніякого цирку. Ніяких червоних суконь і викликів. Буде білий торт. Чистий, як твоя репутація… якої в тебе немає.

— Це моє весілля, Денисе. Хоча б торт я можу обрати сама? — я відчула, як пальці затремтіли, і міцно стиснула край столу.

— Твоє весілля? — він раптом коротко, гавкотом, засміявся. А потім нахилився до мене так близько, що я відчула запах його одеколону. — Це моє шоу, яке я купив у твого батька. Ти тут — декорація. Зіпсована, вживана, і більше нікому не потрібна декорація.

Він кивнув консультантці, щоб та відійшла, і коли ми залишилися відносно наодинці, прошипів мені в обличчя:

— Ти — звичайна хвойда, Михайлино. Нагуляла байстрюка від якогось пройдисвіта, а тепер виставляєш умови? Ти маєш дякувати долі, що я взагалі погоджуюся стояти з тобою поруч біля вівтаря, поки в тобі росте це невідомо що. Твоє місце — мовчати й посміхатися, поки я дозволяю тобі носити моє прізвище.

Слова про Даміра, про «те, що я хвойда», вдарили мене сильніше за фізичний біль. Лють, яка збиралася в мені тижнями, вибухнула миттєво. Я не встигла подумати. Моя рука злетіла сама собою.

Хлясь!

Ляпас вийшов гучним. Його голова смикнулася вбік, а на ідеальній щоці миттєво проступив червоний слід моїх пальців. В кондитерській на мить запала мертва тиша. Дзвін посуду припинився.