Розділ 47

Два тижні. Чотирнадцять днів. Триста тридцять шість годин безплідного очікування, що двері відчиняться, і він увійде — похмурий, владний, але такий живий.

Я сиділа на підлозі у своїй кімнаті, притиснувши коліна до грудей. Кімната здавалася мені склепом. 

Дивно, до цих страшних подій я не задумувалася про смерть. Доки не втратила… його.

Я знову і знову прокручувала в голові слова татусевого адвоката, сказані тим сухим, діловим тоном, від якого хотілося видерти собі серце, яке «зупинилося» в ту секунду.

«Мені шкода, Михайлино. Його не довезли. Велика крововтрата. Смерть настала ще до приїзду в лікарню».

Насправді я не одна хто чув ці слова. Я впевнена, що є люди які ось так втрачали, і їм так само повідомляли про смерть… «не довезли» скільки в цих словах болю. Відразу хочеться крикнути: «краще б померла я». Таке частенько буває — просиш смерті собі замість коханої людини. Чому? Чому ми так рвемося помінятися місцями?... Дивно… І не зрозуміло.

А що далі? Що робити далі? Жити? Плакати? Істерити? Вбивати? Сміятися? Проклинати? Ненавидіти? Вмирати? — що з цих слів підходить найбільше? І чому ніхто не каже, що якогось біса зупинився час? Так, він зупинився. Пташки за вікном припинили співати, неначе теж повмирали. Їжа стала несмачною, жарти подруг стали дурнуватими і не цікавими. Яскравий одяг взагалі в очі «ріже». А музику якщо і слухати то таку, щоб цілий день ревіти під неї… Я хочу запитати, чому все стало таким приторним? А думки. В голові то тиша, то чиїсь крики про несправедливе життя… так, то крики моєї душі, в якої істерика вже два тижні. 

Єдине що дає сили продовжувати жити так це дитина. Я розумію, що потрібно триматися заради неї. Якось же ж потрібно оносити цього малюка, а потім ще й народити.

Кожного ранку ця дитина щмушує мене їсти, дихати, ходити, думати про майбутнє… наше з нею майбутнє.

Приїхали батьки з Лондона. Я просила татуся дізнатися хоч щось. Татусь намагався дізнатися, де поховали того, хто врятував його єдину дитину. Але Дамір наче розчинився в повітрі. Офіційна версія — тіло забрав хтось із родичів у невідомому напрямку. Але які родичі? Хто? Куди?

— Я так хочу повернути час назад, — прошепотіла в порожнечу, здається мій голос зламався. — Щоб побачити хоч ще раз твою посмішку, почути голос… Куди вони тебе забрали? Я навіть на могилу не можу прийти.

Заплющила очі, і сльози, які, здавалося, вже мали висохнути, знову обпалили щоки. Я згадувала кожну деталь. Як він тримав ті сині пінетки. Як він обіцяв, що нікому не віддасть мене. Як він вперше посміхнувся мені в університеті.

Біль був нестерпним. Він не був гострим, він був тупим і важким, наче я сама лежала під шаром сирої землі замість нього. А там холодно. Я знаю, що тобі там холодно і ніхто не зігріє. Боже. Як можна стерпіти все це, що миготить в мене перед очима? Ці уявні картинки де ти в труні? Твої холодні руки, прострілені груди. Це жах.

— Ти обіцяв бути поруч, коли син народиться. Обіцяв захищати... Як же ми тепер без тебе? — Згадувала ту останню поїздку. Його кров на своїх руках. Його бліде обличчя. — Ти пішов так само, як і з’явився, неначе тінь, що зникає пообіді. — Я опустила руку на живіт. — Він буде схожий на тебе. Твій син.

Двері рипнули, і в кімнату ввійшло те, що я зараз ненавиділа найбільше — фальшива бадьорість моєї матері. Вона не стукала. Вона ніколи не поважала мої кордони, а тепер, коли я була розбита, і поготів.

— Машаню, досить киснути! Зніми цей чорний одяг, він тобі зовсім не личить. Ти за покійним дядьком так не побивалася, як за якимось охоронцем, — мама підійшла до вікна й різко смикнула штори, наче сонячне світло могло вилікувати мою випалену душу. — В мене чудова новина. Денис приїде сьогодні на вечерю.

Я не підняла голови. 

— Навіщо? — мій голос був ледь чутним, хрипким від щоденних сліз.

— Як це «навіщо»? Ми ж домовилися! — вона повернулася до мене, вперши руки в боки. — Ти хоч уявляєш, яких зусиль мені вартувало вмовити його не розривати заручини після того сорому, що ти влаштувала? Денис повівся як справжній джентльмен. Він готовий закрити очі на твої… пригоди.

Я зціпила зуби так, що заболіли щелепи. «Пригоди». Вона називала кохання всього мого життя пригодою. Чоловіка, який віддав за мене останній подих — просто «пригоди».

— Я не вийду до нього, мамо. Мені гидко від самої думки, що я маю дихати з ним одним повітрям.

Мама зробила крок до мене, і її обличчя миттєво стало сталевим. Вся «радість» випарувалася, залишивши лише холодний розрахунок.

— Ти вийдеш, Михайлино. І ти будеш посміхатися. Денис розповів мені все. Він знає, що ти все ще вагітна не зрозуміло від кого. І він згоден виховувати цей «подарунок» як свого, щоб не було скандалу. 

— Ти ж знаєш, що я не хочу виходити за нього. Я ненавиджу цього бісового Ставецького!

Вона нахилилася до мене, і я відчула запах її дорогого парфуму, який тепер асоціювався в мене з мотузкою на шиї.

— Або ти сьогодні ж підтверджуєш, що вийдеш за нього і стаєш слухняною дружиною Ставецького, або завтра вранці ми їдемо в клініку. І цього разу я не дам тобі втекти. Цей аборт буде остаточним. Я не дозволю тобі зіпсувати репутацію нашої родини байстрюком. 

Я подивилася на неї й вперше побачила в рідній матері справжнього ката. Вона була готова вбити власного онука заради того, щоб Денис Ставецький знову првернувся в нашу родину.

— Я згодна, — прошепотіла я, прикриваючи живіт долонею. — Я вийду за нього.

— От і розумниця, — вона знову посміхнулася, наче ми щойно обговорили покупку нових туфель. — До вашого весілля залишився тиждень. Одягни ту синю сукню, Денис її так любить… До речі, я вже замовила інший торт і іншу сукню… білосніжну.

Вона вийшла, а я залишилася сидіти в тиші. Червона сукня… доведеться тобі і далі висіти на вітрині в салоні.

«Даміре... — закричала я подумки, — я зраджую тебе, щоб врятувати твого сина. Я ляжу в ліжко до цього виродка, щоб твоя кров продовжувала жити».