Розділ 46

Денис стояв, спершись на поруччя, і з єхидною посмішкою спостерігав за нашою сценою. В руках він тримав склянку кави, а його погляд повільно ковзав по мені, зупиняючись на моїй талії.

— О, яка зворушлива картина, — промовив він, підходячи ближче. — Наша принцеса і її вірний пес. Михайлино, я й не знав, що твій новий охоронець настільки... дбайливий. Він тримає тебе так, ніби ти кришталева ваза з цукерками. 

Дамір миттєво зреагував. Він відпустив моє плече і зробив крок вперед, заступаючи мене собою. Його постава змінилася — тепер це була поза хижака, готового до стрибка. Він захищав мене від Дениса так ніби той загрожував моєму життю, ніби хотів застрелити прямо біля фонтану. Але ж Ден не такий. Він на це не здатен… Хіба ні?

— Ставецький, — процідив Дамір крізь зуби. 

— А я прилетів… кохана, — Денис засміявся, але в його очах не було веселощів. — А, ну так, ти ж вже колишня… і не кохана. Знаєш, Михайлино, я чув дивні чутки. Що ти втекла з дому... Цікаво чому? Невже через байстрюка? Мама вигнала? Вона в тебе бойова жіночка.

Я відчула, як земля знову тікає з-під ніг. Навіщо він все це казав?

— Замовкни, Денисе, — видавила я з себе, ховаючись за широку спину Даміра.

— Я замовкну… але це вже не є таємницею. — Денис підійшов майже впритул до Даміра, дивлячись йому прямо в очі. — Таємниці мають властивість випливати назовні. Особливо такі... делікатні. Цікаво, ХТО ж насправді батько твоєї дитини? — перевів погляд на мене.

Він кинув переможний погляд, розвернувся і пішов геть, розчиняючись у натовпі.

У повітрі повисла мертва тиша. Я боялася поворухнутися. Дамір повільно обернувся до мене. Його обличчя було наче з каменю, але руки, стиснуті в кулаки, помітно тремтіли.

— Що це він таке щойно сказав? — прошепотів він, і в цьому шепоті було більше загрози, ніж у будь-якому крику. — Про дитину…

— Я з ним посварилася і тепер він просто хоче помститися і несе казна-що! — вигукнула я, намагаючись надати голосу впевненості, хоча серце було готове вискочити з грудей. — Всім розповідає, що я хвойда.

Я бачила, як м’язи на його обличчі напружилися. Дамір не зводив з мене очей, і я відчувала, що моя брехня тріщить по швах під його важким, випалюючим поглядом.

— Михайлино, не грай зі мною, — його голос став небезпечно тихим. — Він натякнув, що дитина не його. Чому?... Я точно знаю, що ти була незайманою. До тієї ночі. Тож ти не хвойда явно.

Я здригнулася, наче від ляпаса. Згадка про ту ніч, висловлена так прямо, в розпал гамірного торгового центру, змусила мої щоки запалати.

— Мало що він каже! — я зробила крок назад, намагаючись розірвати цей нестерпний візуальний контакт. — Він п’яний, або під кайфом, або просто божевільний! Ти збираєшся вірити кожному слову ображеного колишнього? Ходімо звідси, мені погано, я хочу додому!

Я розвернулася, щоб піти, але Дамір знову вхопив мене за лікоть. Цього разу не грубо, але так міцно, що я зрозуміла, що він не відпустить, поки не почує те, що йому потрібно.

— Якщо він бреше, то чому ти так тремтиш? — запитав, нахиляючись до мого вуха. — Чому ти ховаєш очі? І чому з ним посварилася? Чому Ставецький кинув тебе вагітну перед весіллям?

— Досить! — я вирвала руку і майже побігла до виходу з торгового центру. — Досить мене допитувати! Ти охоронець, а не слідчий! Вези мене додому, Даміре. Це наказ!

Я вискочила на вулицю, жадібно ковтаючи холодне повітря. Дамір йшов за мною крок у крок, наче невідворотна тінь. Коли ми підійшли до машини, він мовчки відчинив мені двері. Його обличчя знову стало тією самою непроникною маскою, але я бачила, як сильно він стискає ручку дверей.

Ми їхали назад у повній тиші, яка була значно гіршою за будь-яку сварку. Я відчувала, як він час від часу кидає на мене швидкі погляди через дзеркало. Він явно не повірив жодному моєму слову.

Дорога до маєтку розчинялася в сутінках, але Дамір раптом різко викрутив кермо. Машина з’їхала на узбіччя, підім’явши під колеса суху траву, і зупинилася біля старого лісосмуги.

Я вискочила з авто, відчуваючи, як легені розриває від браку повітря. Вперлася спиною в гарячий метал дверцят, схрестивши руки на грудях. Мені хотілося провалитися крізь землю, аби тільки не бачити його. Дамір вийшов слідом. Він не поспішав. Кожен його крок був важким, впевненим, невідворотним.

Він зупинився прямо навпроти мене. Його погляд був настільки пронизливим, що здавалося, він бачить мене наскрізь — кожну мою таємницю, кожен удар серця.

— Розповідай, — почав він тихо, але в цій тиші було більше сили, ніж у крику. — Ставецький тебе кинув… чому?

— Яке тобі діло?! — зірвалася я на крик, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози. — Ти хто такий, щоб я перед тобою звітувала? Охоронець? От і охороняй моє тіло, а в душу не лізь!

— Я не в душу лізу, Михайлино, — він зробив крок ближче, змушуючи мене сильніше втиснутися в машину. — Я питаю про дитину. Чому він сказав, що батько — не він?... Який термін вагітності?

— Ніякий. 

— Машаня. Чуєш? В ту ніч…

— Замовкни! Замовкни про ту ніч! — я замахнулася, щоб вдарити його, але він перехопив мою руку в повітрі. Його хватка була міцною, але цього разу в ній не було злості. Тільки напруга. Я намагалася вирватися, штовхала його в груди, плакала від безсилля, аж поки він не притягнув мене до себе, обіймаючи так міцно, що я змогла лише уткнутися йому в плече.

— Пусти... я тебе ненавиджу... — схлипувала я, але мої сили вичерпалися.

— Ти не вмієш брехати, маленька, — його голос раптом змінився. Він став м’яким, майже ніжним, тим самим, який я чула крізь шум дощу місяць тому. — Навіщо ти несеш цей тягар сама? Невже ти думаєш, що я б дозволив тобі страждати через те, що сталося?

Він повільно відсторонився, але не відпустив мене. Його долоня, велика й гаряча, повільно піднялася і зупинилася за міліметр від мого живота. Він ніби питав дозволу.

Я затамувала подих. Світ навколо завмер. Я бачила, як тремтять його пальці — цього сильного, небезпечного чоловіка, який нікого не боявся.