Розділ 45

Я прокинулася від неймовірного аромату, який, здавалося, заповнив кожну щілину будинку. Піца, розплавлений сир, пряна ковбаса і… шоколад. Я солодко потягнулася, відчуваючи дивну легкість, і поперлася на кухню.

Стіл був завалений всім, про що я мріяла, дві коробки з піцою, запітніла пляшка коли, вафлі, зефір і ті самі бутерброди з лососем. Дамір стояв біля вікна, спокійно спостерігаючи за лісом, але щойно я увійшла, він обернувся. В його погляді все ще залишалася та ніжність, яку він дозволив собі проявити раніше.

— Ти так швидко все привіз... — здивовано прошепотіла я, вже простягаючи руку до шматочка піци. — Ти що, літав в місто?

— Не я. Андрійович, — коротко відповів він, підходячи ближче і наливаючи мені яблучний сік. — Я не міг залишити тебе саму. Він привіз все до воріт.

Я вчепилася в піцу з таким апетитом, ніби не їла тиждень. Це було божественно. Дамір сів навпроти, підперши підборіддя рукою, і просто дивився, як я їм. Його це, здається, заспокоювало.

— Знаєш, — почала я з набитим ротом, запиваючи все ковтком коли, — це все чудово. Секс на столі, обійми в кріслі й піца з доставкою в ліс... Але в суботу я все одно маю поїхати до міста.

Дамір ледь помітно напружився. Його пальці на стільниці стиснулися.

— Навіщо?

— В моєї найкращої подруги День народження. Ми домовилися ще місяць тому. Я не можу просто зникнути. Вона почне дзвонити батькам, здійме ґвалт... Якщо вже не здійняла, — зробила паузу, дивлячись на нього спідлоба. — Даміре, ми не можемо вічно тирчати в цьому лісі. Я не твоя полонянка, я жива людина. Мені потрібне повітря, люди й хоч трохи нормального життя.

Дамір повільно підвівся і підійшов до мене. Він сперся руками об стіл, нависаючи над моєю тарілкою.

— Ти хочеш в люди? Туди, де тебе може вислідити якийсь снайпера на будь-якому даху? — його голос знову став холодним і жорстким. — Ти думаєш, цей паркан і замок — моя примха? Це єдине, що стоїть між тобою і його кулею.

— Ви з татусем дістали мене! — вигукнула я, відкладаючи шматок піци. — Від кого ми тут ховаємось? А?!... Я чогось ще не знаю? Окрім того Данилюка є ще щось… чи хтось?

— Ти знаєш тільки те, що потрібно.

Я вскочила з-за столу, відчуваючи, як знову закипає злість.

— А якщо я хочу знати більше?

— Мхх. — Наче посміхнувся. Але більше нічого не сказав.

— Добре. Тоді вези мене з собою на День народження! Ти ж охоронець! Одягни свій костюм, стань в дверях, роби, що хочеш, але я хочу бути там! Якщо ти справді такий крутий, як кажеш, то ти зможеш захистити мене і в ресторані. Чи ти просто боїшся, що я втечу від тебе, як тільки побачу цивілізацію?

Дамір мовчав, і в цій тиші я відчула, як його одержимість знову бореться з логікою. Він не хотів ділити мене ні з ким. Для нього цей будинок був ідеальним місцем, де я належала тільки йому.

— В суботу, — нарешті процідив він, підходячи впритул і кладучи руки мені на талію. — Ти поїдеш. Але я буду не в дверях. Я буду за сусіднім столиком. І якщо хоч одна людина підійде до тебе ближче, ніж на метр... я за себе не ручаю.

— Домовилися, — викликнула я, переможно посміхаючись.

— І ніякого алкоголю, — додав він, злегка стиснувши мої стегна. — Тільки сік. І ніяких танців з чужими чоловіками. Зрозуміла?

— Ти точно хворий. Боже правий. Швидше б батьки повернулися.

— Я все одно буду твоїм охоронцем.

— Доречі… до суботи ще два дні. Хочеш не хочеш, а завтра зранку їдемо по магазинах. Я так і не купила подарунок, — я витерла пальці серветкою і поглянула на нього з викликом.

Дамір важко зітхнув, провівши долонею по обличчю, ніби заздалегідь готувався до найважчої місії у своєму житті — походу по торгових центрах.

— Ох. Добре. Тільки далеко від мене не відходь. Будеш на відстані витягнутої руки, зрозуміла?

Я кивнула, задоволена своєю маленькою перемогою. На кухні запала тиша, але тепер вона була затишною. Я спостерігала за тим, як Дамір зосереджено про щось думає. В цьому домі він здавався таким домашнім, але водночас я розуміла, що майже нічого про нього не знаю. Його минуле було великим секретом для мене.

— Даміре, — тихо покликала я, крутячи в руках склянку з соком. — Можна дещо запитати?

Він підняв на мене свій проникливий погляд.

— Питати ти можеш що завгодно, Михайлино. Не факт, що я відповім.

— Ти був колись одружений? В тебе є діти? — слова вилетіли швидше, ніж я встигла їх обдумати.

Дамір завмер. Його обличчя на мить стало непроникною маскою, але потім він повільно похитав головою.

— Ні. Ніколи не був одружений. І дітей в мене немає.

— Зовсім? — я прикусила губу, відчуваючи, як серце починає битися частіше. — А ти... ти колись хотів їх? Ну, зараз, наприклад. Чи хотів би ти стати батьком?

Він встав, повільно підходячи до мене. Його великі долоні лягли на спинку мого стільця, нахилився так низько, що я відчула запах його одеколону.

— Раніше я про це не думав. Моє життя було не для сімейних вечерь, — почав він низьким, вібруючим голосом. 

Він опустив погляд на мій живіт, і я побачила, як в його очах промайнула дивна суміш ніжності та гіркоти. Він все ще думав, що там дитина Дениса, але його одержимість мною змушувала його серце битися заради цього малюка.

— Так, я хотів би дітей, — промовив він, торкаючись кінчиками пальців моєї щоки. — Хотів би сина. 

Я затамувала подих. Його слова про сина відгукнулися в мені солодким болем.

— А якби була донька? — прошепотіла я.

— Донька? — Дамір ледь помітно всміхнувся, і ця посмішка була неймовірно красивою. — Тоді б я зійшов з розуму від ревнощів ще раніше, ніж вона навчилася б ходити. Бо жоден чоловік у світі не був би для неї достатньо добрим.

Він притулився своїм чолом до мого.

— Але зараз... зараз мені головне, щоб з тобою нічого не сталося.

Я просто притулилася до нього, заплющивши очі, відчуваючи, як під моєю долонею б’ється його серце — серце чоловіка, який готовий стати батьком, навіть не знаючи, що він ним вже є.