Розділ 43

Подарунок на День народження я так і не вибрала. 

Це божевільний день сьогодні. Дамір не повіз мене додому. Він звернув на стару трасу, що вела вглиб заповідних лісів, де в татуся була мисливська резиденція, про яку мама навіть не здогадувалася і я теж до сьогодні.

— Даміре, куди ми їдемо? Це не дорога до маєтку! — я вчепилася в ручку дверей, відчуваючи, як всередині наростає тривога.

— В маєтку небезпечно, Михайлино. Михайлович дав мені повний карт-бланш на твій захист. Поки вони не повернуться з Лондона — ти будеш там, де я скажу.

— Здурів чи що?! Ще тільки мною не командував!... Боже правий.

Він не дивився на мене. Його обличчя було наче висічене з каменю. Ми приїхали до двоповерхового зрубу, оточеного високим парканом із колючим дротом. 

Тільки-но зайшли всередину, я почула зловісний звук — клацання електронного замка.

— Дай мені телефон, — спокійно промовив він, протягуючи руку.

— Що? Ні! Ти не маєш права!

— Я маю право на все, що збереже тобі життя. Телефон! Віддай. Зараз!

Він зробив крок до мене, і я зрозуміла — це вже не той Дамір, який терпів мої капризи. Це був чоловік, який нарешті загнав свою здобич в кут.

— Ти божевільний! Ти не захищаєш мене, ти мене викрав!

Дамір підійшов так близько, що я відчула жар його тіла. Його рука різко лягла на стіну біля моєї голови, обмежуючи мій простір.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я божевільний, — прохрипів він, і в його очах спалахнуло те саме темне полум’я, що й тоді в лісі. — Я три місяці дивився, як тебе торкається той виродок Ставецький. Я рахував кожен твій подих через монітори. Ти думала, я просто охоронець? Ні, Михайлино. Ти — моє прокляття. І тепер, коли ти тут, під моїм замком, я нарешті можу дихати.

Він наблизився до мого вуха, обпалюючи шкіру гарячим подихом.

— Ти нікуди не підеш. Я знищу будь-кого, хто спробує відчинити ці кляті двері.

Дамір штовхнув важкі двері, і ми опинилися у просторій спальні, заставленій масивними меблями з темного дерева. Повітря тут було прохолодним. Він вийняв мій телефон, а мій рюкзак кинув на крісло і розвернувся до мене, заповнюючи собою весь простір.

— Ти спатимеш тут, — кинув коротко, знімаючи піджак і залишаючись в самій сорочці, яка загрозливо обтягувала його м’язи. — І я буду тут. Поруч.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Що значить «буду тут»? — мій голос здригнувся від обурення. — Тут повно кімнат, Даміре! Я не збираюся ділити ліжко з... охоронцем! Ти переходиш межу. Ти втратив своє «буду тут» коли поступив зі мною по-свинськи в лісі.

— Я вже сказав, що в цьому домі лише одна лінія захисту — це я, — він крок за кроком почав наближатися, і я мимоволі почала відступати, поки не вперлася спиною в стіну. — Я не залишу тебе саму. Ти не вийдеш з цієї кімнати без мого дозволу. Поки твій батько не дасть відбій, я твій закон, твоя стіна і твоя тінь.

— Ти хворий! — вигукнула я, намагаючись відштовхнути його від себе. — Це викрадення! Я розповім татусеві, він тебе живцем закопає за таке в саду за вікнами!

Дамір раптом перехопив мої зап’ястя однією рукою і притиснув їх над моєю головою. Його обличчя було в сантиметрі від мого, я бачила кожну темну цятку в його очах, які зараз палали справжнім безумством.

— Твій татусь довірив мені твоє життя, бо знає, що я єдиний, хто не підведе, — прошипів він. Його погляд опустився нижче, на мої губи, а потім на живіт. — І мені байдуже, що ти думаєш. Ти будеш під моїм наглядом день і ніч.

Я відчула, як від його близькості й жорсткої хватки всередині все стискається. Страх боровся з диким, незрозумілим збудженням, яке я так відчайдушно намагалася приховати.

— Даміре... — мій голос раптом став тихішим, з хрипотою. — Не забувай... я вагітна. Тобі варто бути трохи ніжнішим. Ти ж не хочеш нашкодити дитині?

Я побачила, як на його обличчі промайнула тінь болю. Його щелепи зціпилися так, що вилиці стали гострими, як бритва. Він досі думав, що я ношу дитину Ставецького. 

— Ніжнішим? — він засміявся, але в цьому звуці не було веселощів. — Ти вагітна від того покидька, який навіть не приїхав тебе шукати. Який Бог зна де за кордоном розважається.

Відпустив мої руки, але замість того, щоб відійти, він повільно опустив долоню на мій живіт. 

— Я не завдам тобі шкоди, — промовив низьким, вібруючим голосом. — Але я зроблю так, щоб ти забула його ім'я. Навіть якщо мені доведеться тримати тебе в цьому домі силою. Ти моя, Машаня. І доки ти тут — ти належиш мені. Кожен твій подих... кожна твоя сльоза. І начхати мені на Ставецького.

Дамір розвернувся і пішов до дверей, клацнувши ключем зсередини.

— Вечеря буде через годину. Навіть не думай про втечу. Вікна під сигналізацією…Впіймаю — гірше буде.

Я залишилася стояти біля стіни, важко дихаючи. Я знала, що маю злитися, але там де він торкався мого живота, я все ще відчувала жар його долоні. Це був перший день мого полону. І я вперше замислилася чи хочу я, щоб ці двері колись відчинилися?

Я опустилася на край широкого ліжка, і м'який матрац піді мною зрадницьки прогнувся. Кімната здавалася занадто великою, занадто тихою і занадто надійною. Обхопила себе руками за плечі. Як? Як я могла в таке вляпатися?

Ще кілька місяців тому моє життя було зрозумілим і передбачуваним університет, нудні прийоми з батьками, безперспективні стосунки з Денисом, якого мені нав’язали як «ідеальну партію». Я була лялькою в золотій клітці, але та клітка була прозорою і зрозумілою. А зараз...

Зараз я в полоні у чоловіка, який дивиться на мене так, ніби хоче одночасно знищити і привласнити. Чоловік, який пахне небезпекою і який — я торкнулася свого живота — є справжнім батьком моєї дитини, хоча сам про це навіть не здогадується.

Я згадала вираз його обличчя, коли він говорив про Дениса. Скільки в ньому було холодної люті. Дамір вважав, що я ношу дитину Дена, і все одно замкнув мене тут. Це було ненормально. Жоден звичайний охоронець не став би заходити так далеко.