Розділ 42

МИХАЙЛИНА

Я прийшла до тями.

Стеля моєї спальні з її ідеально білою ліпниною здавалася чужою, ніби я дивилася на неї крізь товщу води. Голова гула, а в роті пересохло, але це було ніщо порівняно з тим крижаним усвідомленням, яке накрило мене наступної миті.

Пам’ять поверталася короткими, болючими спалахами кабінет татуся, холодний погляд Даміра в чорному костюмі та його слова, що прозвучали як постріл у скроню.

«А місяць тому в ту ніч після аварії, на задньому сидінні… шепотіла інше».

Моя рука мимоволі ковзнула під ковдру і лягла на живіт. Там, всередині, зараз була крихітна крапка нового життя. Те, що я вважала наслідком нашого першого вечора з Денисом, виявилося зовсім іншим.

Я заплющила очі, намагаючись відтворити ту ніч. Дощ, що стіною бив по склу, темрява, запах парфумів Дениса... І те неймовірне відчуття захищеності, яке я відчула в обіймах чоловіка, якого вважала своїм нареченим. Я пам’ятала, як чіплялася за його плечі, як шукала порятунку від жаху аварії в його силі. Я пам’ятала ту несподівану, солодку жорсткість і те, як мені хотілося, щоб цей момент не закінчувався.

Але це був не Денис.

Це був Дамір. Чоловік, який три місяці мовчки ходив за мною тінню. Чоловік, якого я сьогодні била битою і принижувала, називаючи прибиральником. Він знав. Він знав це щосекунди, і в лісі, коли ми займалися коханням на папороті, і в машині, коли він сухо наказував мені мовчати.

— Боже... — прошепотіла я в порожнечу кімнати.

Він не просто охоронець. Він батько моєї дитини. Чоловік, який забрав мою цноту, ховаючись за чужим запахом і темрявою дощової ночі. Від цієї думки шкірою пробіг мороз, а серце забилося так сильно, що, здавалося, його почують за дверима.

Я відчула таку дику суміш почуттів, що мене почало трясти. Лють за його обман, сором за свою сліпоту і... щось ще. Те саме тягуче відчуття, яке змусило мене сьогодні в лісі самій потягнутися до його губ.

Я підвелася на лікті й подивилася на двері. Я знала — він десь там. Стоїть десь під маєтком чи в ньому, нерухомий і холодний, як скеля. Мій охоронець. Мій ворог і мій єдиний… коханий.

— Дамір... — вимовила я лише губами.

«Що ж робити? Запитати в нього про ту ніч чи... Мабуть не буду. Може вдати, що нічого не було і знову стати гордою донькою мільйонера? Так буде легше... Чорт! Кому легше?»

Я повільно спустилася на перший поверх. У великому домі панувала неприродна, майже дзвінка тиша. Мармурові сходи здавалися холоднішими, ніж зазвичай, а кожен крок відлунював десь під стелею.

На кухні поралася Галина, наша стара кухарка. Побачивши мене, вона здригнулася і поспіхом витерла руки об фартух.

— Ох, пані Михайлино, Ви вже встали? Вам би полежати, після такого переляку... — вона дивилася на мене з жалем, і я зрозуміла у цьому домі стіни мають вуха, і всі вже знають про мою невдалу втечу.

— Де мама? — запитала я, ігноруючи її турботу. 

— Ваші батьки вже поїхали в аеропорт.

— Чому вона мене не розбудила перед від’їздом? Мабуть, досі сердиться на мене за те, що я втекла...

Галина зітхнула і відвела погляд.

— Пан Михайлович наказав Вас не чіпати. Сказали, що Вам потрібен спокій. Вони з пані поїхали годину тому, поспішали на літак. Сказали, що будуть на зв'язку, як тільки приземляться в Лондоні.

Я сіла на стілець, відчуваючи порожнечу всередині. Залишилася сама. У пастці, яку татусь називав «безпекою».

— А де Дамір? — моє серце зрадницьки йокнуло, коли я вимовила його ім’я.

— Десь на вулиці, — Галина кивнула в бік вікна, що виходило на задній двір. — Обходить територію. Він, до речі, просив вам передати... ось, — вона дістала з-під столу і поклала на стільницю знайому річ.

Я завмерла. Це був мій рюкзак. Той самий, який я в паніці забула в старому будинку в лісі, коли Дамір тягнув мене до машини.

— Він сказав, що це Ваше, — додала кухарка і повернулася до плити.

Я тремтячими руками притягнула рюкзак до себе. Він був вогкий, пахнув хвоєю, дощем і тим самим лісовим будинком, де почався мій кошмар... або моє пробудження. 

— Зробіть мені чаю. А я… зараз прийду.

Я вийшла на терасу. Дамір стояв біля краю басейну, дивлячись на кущі опавших троянд що оточували наш маєток. Почувши мої кроки, він повільно обернувся. Чорний костюм ідеально сидів на його міцній фігурі, а сонце виблискувало на склі його темних окулярів, роблячи його обличчя схожим на непроникну маску.

— Прийшли до тями, пані? — голос був рівним, професійним, наче він ніколи не тримав мене на руках, коли я втрачала свідомість в коридорі. Наче ніколи не цілував, не обнімав.

— Мені потрібно поїхати в місто, — я намагалася, щоб мій голос звучав впевнено, хоча всередині все тремтіло від згадки про те, що він — батько моєї дитини. — В моєї подруги Тані в суботу День народження. Мені потрібно проїхатися по крамницях, купити подарунок...

Дамір мовчки дивився на мене кілька секунд. Я бачила, як він ледь помітно напружився. Він знав, що випускати мене за ворота — це ризик, але водночас не міг просто зачинити мене в кімнаті, поки татуся немає.

— Подарунок, значить... — на мить замислився, перебираючи в голові маршрути безпеки. — Добре. Але я поїду з Вами. Всюди.

— Що?! Ні! — я розізлилася. — Це дівочий похід по магазинах, Даміре! Мені не потрібен охоронець, який буде дихати мені в потилицю, поки я мірятиму білизну чи сукні. Будеш витріщатися на мене?... Я поїду сама з водієм.

— Я вже все бачив, тож поїду з Вами, — він зробив крок до мене, і його тінь знову накрила мене, змушуючи серце битися швидше. — Поки Ваш батько в Лондоні, за Вашу голову відповідаю я. І я не збираюся шукати Вас знову по лісах.

— Ти не можеш контролювати кожен мій крок! — я майже кричала, відчуваючи, як гнів змішується з відчаєм. — Ти — всього лише охоронець! Ти не маєш права зазіхати на мій особистий простір і мереживні трусики в магазині!

— Я маю право на все, що стосується Вашої безпеки, — відрізав він, і в його очах на мить промайнуло щось інше, ніж просто холодний розрахунок. — А на рахунок трусиків… мережевні червоні і дуже личили до Вашої задниці пані.