Розділ 41

ДАМІР

Три місяці. 

Всього три місяці тому я переступив поріг цього маєтку.

Я йшов сюди з однією метою — заробити грошей і не тільки. Але… Мені не було байдуже, кого охороняти я нанімався для того щоб охороняти її. 

Дівчина виходила з дому — розпещена, капризна «принцеса» у короткій сукні, з гордо піднятою головою. Я стояв у тіні колон, стискаючи зуби. Вона не помітила мене, пройшла повз, обдавши ароматом дорогих парфумів і літнього дощу. В ту саму секунду в моїх грудях щось обірвалося. Я закохався.

Я був закоханий як останній пацан. Просто з першого погляду. З першого вдиху.

Я став її тінню. Я вивчив кожен її жест, кожен поворот голови. Я знав, коли вона сумує, навіть якщо вона посміхалася Денису. Я терпів цього виродка Ставецького поруч із нею лише тому, що Михайлович так наказав. 

Наступні три місяці стали моїм особистим колом чистилища.

Я був її тінню. Я стежив за нею через об'єктиви камер, через скло автомобіля, з-за кутів ресторанів. Поки вона пила каву на терасі, я стояв у затінку дерев, стискаючи зуби так, що боліли щелепи. Я знав напам'ять кожен її жест, як вона заправляє пасмо за вухо, коли нервує, як мружиться від занадто яскравого світла, як кусає губу, читаючи повідомлення.

Більше за все на світі я мріяв просто підійти. Торкнутися її руки, відчути тепло шкіри, прошепотіти ті ніжні слова, що накопичувалися всередині чорною, густою смолою. Я хотів сказати їй, що вона неймовірна, що вона — світло в моїй темній душі.

Але замість цього я бачив Дениса.

Кожного разу, коли цей випещений індик клав руку їй на талію або цілував у щоку, мене розривало зсередини. Ревнощі були наче розпечене залізо, що повільно припікало серце. Я бачив, як він зневажливо ставиться до неї, як він бреше їй, і мені хотілося вийти з тіні й просто зламати йому хребет об коліно. Але я був «тінню». Безмовною, невидимою зброєю її батька.

Я вважав її типовою «золотою дівчинкою». Думав, що її нічне життя зі Ставецьким — це потік готелів і розпусти. Я карав себе за те, що кохаю таку поверхневу ляльку, але не міг відвести очей. Мені не можна її кохати. І все ж…

Але та ніч місяць тому змінила все.

Та ніч. Ніч… яка і досі стоїть в мене перед очима.

Це було відразу після їхніх заручин. Гучна вечірка в ресторані. Я сидів у своєму авто біля входу в ресторан, стискаючи кермо до білих суглобів. Навпроти було ще одне авто охоронця. Коли Машаня вилетіла з ресторану, і стрибнула в машину, кинувшись за Ставецьким, я мав їхати за нею. Це була моя робота. Але моя колишня «конячка» раптом захлинулася і не завелася. Бісів акумулятор.

Я вискочив і побіг до Андрійовича — він до речі професійний охоронець і за сумісництвом тепер уже її водій, після того, як вона розбила машину.

— Пересяду до тебе, Андрійовичу! Моя здохла, а об’єкт зривається з місця!

Я впав на сусіднє крісло і відразу зморщив носа.

— Фу, Андрійовичу, чим це тут так штиняє? Новий одеколон? Солодкий, аж нудить.

— Це не мій, — Андрійович буркнув, вивертаючи кермо. — Он куртка Ставецького на задньому сидінні, вже два дні вожу. Забирав його на днях п’яного з бару, то він її тут забув. Весь салон просяк цим духом.

Я зиркнув назад. Там справді валялася дорога дизайнерська куртка Дениса. Вона пахла ним настільки сильно, що здавалося, він сам сидить позаду.

— Добре, Андрійовичу. Ти на сьогодні вільний, я пересяду за кермо. Далі я сам.

За десять хвилин я вже летів за нею по трасі. Дощ почався раптово, наче небо прорвало. 

Михайлина слідкувала за своїм нареченим, а я за нею.

Не минуло і тридцяти хвилин, як вона п’яна вийшла з бару в до якого заходила за Ставецьким.

Через бісів дощ видимість нульова.

І тут я побачив світло фар, що дивилося в небо. Її авто занесло, викинуло з дороги прямо в дерево.

В мене в голові все вимкнулося. Я вискочив з машини. Холодні струмені води миттєво просочили мою сорочку. Щоб не намокнути остаточно я схопив з заднього сидіння ту саму куртку Дениса. Накинув її на плечі, натягнув капюшон.

Я вибив дверцята, витягнув її, напівпритомну, з салону. Вона тремтіла, вчепилася в комір моєї — тобто його — куртки, вдихаючи знайомий парфум. Я переніс її до авто Андрійовича, поклав на заднє сидіння. Вона була в шоці, марила, шепотіла його ім’я, а потім... потім вона відчула тепло і потягнулася до мене. В темряві, серед запаху дощу і того клятого одеколону, вона була впевнена, що я — це він. А я... я не зміг її відштовхнути. Я стільки днів карав себе бажанням до неї, що тієї ночі мої гальма просто відмовили.

Я згрішив. Брав її жадібно, відчуваючи, як вона відповідає на кожен мій рух, шепочучи слова кохання тому, іншому.

Дощ барабанив по даху машини, наче навіжений, створюючи всередині тісний, задушливий і водночас інтимний простір. Вона тремтіла в моїх руках, притискаючись до грубої тканини куртки Ставецького, і цей солодкий аромат його парфумів змішувався з запахом її волосся.

— Денисе? — прошепотіла. — Денисе, ти тут?

Вона кинулася в мої обійми. 

— Ти не кинув мене, — притислася до мене. — Ти поїхав за мною! Денисе, хороший мій, я кохаю тебе! Я так кохаю тебе і хочу, щоб ми були разом!

Почала цілувати обличчя в темряві — щоку, щетину, підборіддя.

— Я так хочу тебе… Дуже хочу. Зараз. Ти тут, ти зі мною... а не з тією…

Вже почала розстібати ґудзики на моїй сорочці. 

— Припини, ти п’яна, — я реально намагався її відмовити.

— Яка в біса різниця! Я хочу бути зараз з тобою! Будь ласка! Поцілуй мене.

— Завтра будеш шкодувати про це.

— Ніколи. Чуєш? Я готова бути з тобою. Будь ласка. Будь зі мною. Будь ніжним. Я так хочу цього. — Шепотіла на вухо і водночас цілувала, цілувала.

Я мав зупинитися. Мав відсторонитися, назвати своє ім’я, привести її до тями. Але я стільки часу випалював себе цим бажанням, спостерігаючи за нею здалеку, що зараз, коли вона сама шукала моїх губ, я зламався. Я не був святим — я був чоловіком, який не зміг встояти.