Розділ 40

Ми під’їхали до воріт нашого маєтку, коли сонце вже почало хилитися до обрію. Залізні стулки розчахнулися перед джипом, як щелепи хижака. Кожна бруківка на під’їзній доріжці здавалася мені надгробком на моїй свободі.

Дамір зупинив авто біля центрального входу. Він не дивився на мене, не намагався виправдатися чи торкнутися моєї руки. Все те, що було між нами в лісі — той жар, те відчайдушне сплетіння тіл — тепер здавалося хворобливою галюцинацією.

— Приїхали, — сухо кинув він, дивлячись прямо перед собою. — Ваш батько чекає у кабінеті. Не змушуйте його чекати ще довше.

— Ненавиджу тебе, — прошепотіла я, відчуваючи, як очі наливаються сльозами від пекучої образи. — Краще б ти мене вбив там, у папороті.

Він нічого не відповів. Просто вийшов, відчинив мені дверцята і відступив, пропускаючи вперед. Я вилізла з машини, тримаючись за живіт, який почав тягнути від нервового напруження. Дамір залишився біля авто, склавши руки на грудях. Він знову став тим самим непроникним "прибиральником", тінню, яка не має права на почуття.

Я йшла по мармурових сходах, і кожен крок відлунював у пустоті великого будинку. Покоївка в залі кинула на мене переляканий погляд — я була замурзана, з розпатланим волоссям і в пом’ятому одязі, але мені було байдуже.

«Хто ти в біса такий, Даміре?» — ця думка стукала у скронях, як молоток.

Він не здав мене поліції, не відвіз до Данилюка. Він привіз мене до татуся. Але як він міг так спокійно дивитися мені в очі після всього? Хіба можна так майстерно вдавати пристрасть?

Біля важких дубових дверей кабінету я на мить зупинилася. За ними сидів чоловік, який тримав у руках моє життя, а на вулиці залишився той, хто щойно це життя розтоптав.

Я штовхнула двері. В носі одразу крутнуло від знайомого запаху дорогого тютюну та старого паперу. Татусь сидів у своєму кріслі, повільно обертаючи в пальцях важку кришталеву склянку з віскі. Він не виглядав розлюченим. Він виглядав... переможцем.

— Ну що, мандрівнице, — почав він, не піднімаючи очей. — Нагулялася? Шляєшся по чужих будинках. Сподіваюся, ти подякувала Даміру. Він єдиний, кому я зміг довірити твою доставку в цілості та збереженості.

Я стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.

— Скільки ти йому заплатив, тату? Скільки коштує твоя донька сьогодні?

Батько підвів погляд, і в його очах промайнула дивна іскорка.

— Справа не в грошах, Михайлино. Дамір… він…

Я застигла.

— Хто? — перепитала я, і мій голос здригнувся від недоброго передчуття.

Батько нічого не відповів. Він мовчки потягнувся до селектора на столі, натиснув кнопку і коротко кинув.

— Зайди до кабінету.

Минуло не більше трьох хвилин. Весь цей час у кімнаті панувала така тиша, що я чула, як кров пульсує у моїх скронях. Раптом почувся впевнений, короткий стукіт. Двері розчинилися, і на порозі з’явився він.

Я ледь не зойкнула. Це був Дамір, але не той дикун у куртці з лісу. Він був одягнений у дорогий чорний костюм, білосніжну сорочку, а у вусі виднівся навушник — ну, такий, як у професійних охоронців. Його постава була ідеально рівною, а погляд — абсолютно порожнім і дисциплінованим.

— Прийшов час познайомитись, — сказав татусь, кивнувши в бік чоловіка. — Це Дамір, твій особистий охоронець.

Я була в шоці. Ноги стали ватними, і я вхопилася за край крісла, щоб не впасти. Цей зек став моїм охоронцем? Людина, яку я вважала випадковим пройдисвітом, тепер стояла переді мною як офіційна особа.

— І як давно? — видавила я з себе, дивлячись на Даміра, який навіть не моргнув.

— Вже три місяці, доню, — спокійно відповів татусь. — З того часу, як мені почав погрожувати по телефону Артем Данилюк. Ти ж тоді відмовилася від особистого охоронця, не хотіла, щоб хтось ходив за тобою по п'ятах... Пам’ятаєш, як ти влаштувала істерику? Тож я вирішив, що ти про це не знатимеш. Дамір весь цей час був поруч, просто ти його не помічала. Нам довелося вигадати йому темне тюремне минуле і домовитися з директором університету.

— Поруч? — я істерично засміялася. — Татусю, але ж він наркоман! Я бачила на власні очі, як цей пройдисвіт колов щось собі в плече там, у своїй підсобці!

— То було знеболювальне, — холодно відповів Дамір. Його голос звучав низько і професійно, жодної емоції, жодного натяку на те, що відбувалося між нами в лісі.

— Саме так, — підтвердив батько. — Два місяці тому, коли в тебе стріляв Данилюк, Дамір накрив тебе собою, і його поранило в плече. Ти просто втратила свідомість від шоку і нічого не бачила. Він врятував тобі життя, Михайлино.

Я дивилася на Даміра і відчувала, як у мені закипає пекуча суміш сорому, люті та відчаю. Він знав. Він весь цей час знав, хто я, на кого він працює, і все одно... Те, що сталося в папороті... він зробив це з донькою свого боса?

Дамір зробив крок вперед.

— Накрив мене собою?.. — прошепотіла я, переводячи погляд з батька на Даміра.

Він стояв біля дверей — ідеально рівна постава, нерухоме обличчя, чорний костюм, який сидів на ньому так, ніби він народився в ньому. Жодного натяку на того чоловіка, який годину тому притискав мене до вологого моху в лісі. Тепер я бачила професіонала, машину, яка виконувала наказ. І це ранило сильніше за будь-яку кулю.

— Так, — сухо підтвердив татусь, відпиваючи віскі. — Михайлино, — татусь поставив склянку на стіл і підвівся, поправляючи піджак. — У нас з мамою термінова поїздка. Сьогодні вранці прийшла звістка — у Лондоні помер мій брат, твій дядько. Ми летимо на похорон.

Я розгублено кліпнула очима. Дядько? Я бачила його лише раз у дитинстві, але зараз це здавалося абсолютно другорядним.

— Ви залишаєте мене саму? Зараз? — я мимоволі торкнулася живота.

— Не саму, — татусь суворо глянув на мене, а потім на Даміра. — Оскільки Артем Данилюк досі на волі, ти в небезпеці. Більше ніяких втеч в невідомому напрямку тим паче, що це тобі все одно не вдалося. За твою безпеку відповідатиме Дамір. Він залишається тут за головного. Його слово — закон. Навіть прислуга підпорядковується йому, поки мене не буде.