Розділ 39

— Вагітна від Ставецького?

— Звісно ж. — Я сказала це прямо, хоча найменше в світі хотіла обговорювати своє особисте життя з якимось прибиральником, який за сумісництвом виявився моїм «рятівником».

— Пора Вам, пані, збиратися додому, — раптом мовив Дамір, відпускаючи мене і відходячи на крок. Його обличчя знову стало кам'яним.

— Ще чого! Нізащо! — я розвернулася до нього, задихаючись від обурення. — Якщо я переступлю поріг, то мені кінець. Мама відправить на аборт. А ти думаєш, чому я втекла? Вони з татусем ще не готові до онуків, їм потрібен вигідний шлюб, а не «проблеми».

Я не вдавалася в подробиці того, як мене силоміць везли в клініку, але по моєму погляду все було зрозуміло.

— А Ваш наречений, Ставецький? — Дамір примружився, дивлячись на мене з підозрою. — Чого злиняв за кордон, якщо його наречена вагітна?

— Полетів по роботі... — відрізала я, відчуваючи, як тремтять губи. — І взагалі... Хто ти в біса такий і як дізнався, де я?!

Дамір проігнорував моє запитання. Він навіть не змигнув.

— Я не зобов'язаний звітувати перед Вами… Доведеться повернутися додому, Михайлино. І не змушуйте мене застосовувати силу.

Він наполегливо вказував на двері, і я зрозуміла він не збирається мене слухати. 

— Ти що, оглух? Я нікуди не збираюся їхати! — вигукнула я, відступаючи до столу. — Тим паче з тобою, бовдуре!

Мій голос зривався на крик, але Даміра це, здавалося, зовсім не обходило. Він стояв навпроти — величезний, непохитний, як скеля, об яку розбивалися всі мої істерики.

— Вам все одно доведеться поїхати, — спокійно, майже буденно промовив він. — Я б не хотів штовхати Вас до авто силоміць... Щоб не нашкодити дитині.

— Хто ти такий?! — я задихалася від гніву й безсилля. — Для чого тобі все це? Не підходь! Чуєш, не підходь!

Дамір почав повільно скорочувати дистанцію. Кожен його крок віддавався в моїй голові ударом молота. Я гарячково обернулася, схопила зі столу той самий ніж і виставила його перед собою тремтячими руками.

— Я вб’ю тебе! Чуєш? Тільки спробуй торкнутися!

Дамір зупинився, але в його погляді не було ні краплі страху. Навпаки — у кутиках його губ промайнула гірка, ледь помітна усмішка.

— Я передав Вам цей ніж не для того, щоб Ви штрикнули ним мене, — тихо сказав він.

Я завмерла. Лезо в моїй руці здригнулося.

— Ти... ти передав? — перепитала я, і в голові миттєво пронеслися спогади про пакет з їжею і цей самий ніж, що лежав серед яблук. — Так це був ти? Але звідки...

Цієї секунди моєї розгубленості йому вистачило. Дамір діяв блискавично. Я навіть не встигла моргнути, як він опинився поруч. Його рука сталевим хватом перехопила моє зап’ястя, іншою він м’яко, але рішуче обхопив мої плечі, позбавляючи можливості поворухнутися.

Ніж випав з моїх пальців і з глухим дзвоном ударився об підлогу.

— Пусти! — я забилася в його руках, але він тримав мене міцно, притискаючи до себе так, щоб я не могла завдати шкоди собі чи йому.

— Тихо, Михайлино, тихо... — прошепотів він над моїм вухом. — Більше ніяких дурощів.

— Хто ти? — я майже плакала від розпачу, притиснута до його жорсткої куртки. — Чому ти не кажеш, хто ти такий? Хто тебе послав? 

Він промовчав. Я відчувала, як під його курткою швидко б’ється серце, але його обличчя знову стало непроникною маскою. Він не збирався зізнаватися. Він просто вільною рукою і потягнув мене до виходу, ігноруючи мої спроби вирватися.

— Ви зараз поїдете зі мною, — відрізав він. — І це не обговорюється.

За дверима будинку вже гув мотор важкого джипа, а в лісі знову завалував той самий пес. 

— Ти обманюєш, ти не відвезеш мене додому! — я кричала йому в обличчя, задихаючись від страху й нахлинулої здогадки. — Ти зараз закопаєш мене в якійсь лісосмузі! Це ж ти той бісів Артем Данилюк? Так? Ну зізнайся!

Дамір навіть не здригнувся, почувши це ім'я. Його обличчя залишалося кам'яним, він просто ігнорував мої істерики. Одним різким, але вивіреним рухом він запихнув мене в авто на заднє сидіння. Двері зачинилися з важким, глухим звуком, і я почула, як клацнув центральний замок. Я була в пастці.

— Ти вб'єш мене?.. Вагітну? Серйозно? — я припала до скла, дивлячись, як він швидко сідає за кермо. — Це вже буде означати, що ти забереш два життя, вбивця!

Дамір кинув на мене короткий погляд через дзеркало заднього виду. Його очі були холодними, як січневий лід.

— Пані, замовкніть уже, — відрізав він. У його голосі не було погрози, лише безмежна втома, наче я була примхливою дитиною, яка заважає робити справжню роботу.

Мотор потужно загарчав, прогріваючи салон, і ми різко рушили вперед. Шини зашурхотіли по гравію, а старий будинок тітки Віри почав швидко зникати за густими лапами сосен. Я бачила в заднє скло того самого пса — він стояв посеред дороги і мовчки дивився нам услід.

«Боже», — промайнуло в голові. Всередині все стислося від усвідомлення повної безпорадності. Я не знала, хто цей чоловік, не знала, куди він мене везе, і чи побачу я коли-небудь сонце знову.

Мені тільки залишилося молитися.

Я забилася в куток сидіння, міцно обхопивши руками живіт. Дорога ставала дедалі гіршою, машину трясло на вибоїнах, а навколо був лише нескінченний, похмурий ліс. Дамір вів авто впевнено, майже агресивно, постійно поглядаючи в бічні дзеркала, наче чекав на погоню.

Я сиділа на задньому сидінні і згадувала цей весь жах. Лікарню в якій хотіли забрати моє дитя. Мою ще ненароджену дівчинку. Я так боролася за неї… і що все дарма? Нас зараз вб’ють.

***

— Ти зараз же позбудишся цієї дитини, — татусь перейшов на шипіння, яке було страшнішим за крик. — Ти позбудешся цього сміття всередині себе. Потім ми поїдемо до Дениса, і ти на колінах будеш благати його про вибачення. Ти скажеш, що це була помилка, що ти була хвора, що завгодно! Але ти повернеш цього чоловіка, інакше я викину тебе на вулицю в тому, що на тобі зараз одягнено.

Я дивилася на нього і раптом побачила не батька, а чужу, жадібну людину, для якої я була лише цифрою в банківському звіті. Лють почала витісняти мій страх.