Розділ 38

Серед ночі хтось постукав у двері, я спочатку злякалась, а потім почула його голос. Це був Дамір. Він кликав мене. Я звісно ж підбігла до дверей і відчинила їх.

— Де ти поділася? В універ не приїздиш, — він хвилювався за мене.

Я кинулась в його обійми відразу, як чоловік переступив поріг.

Я майже відчувала тепло його шкіри. Дамір стояв зовсім близько, і весь мій страх кудись зник, розчинився в його спокійній силі. Він ніжно взяв мою руку, і я відчула, як по тілу пробіг електричний розряд. Коли він нахилився і поцілував мене, світ навколо перестав існувати. Це було щось глибоке, трепетне, наче Дамір намагався зцілити мене цим дотиком. В цю хвилину я відчувала себе самою найщасливішою.

Але раптом тиша вибухнула.

Я підхопилася на софі, серце божевільно гупало в ребра, а в роті пересохло. 

Сон!

Це був просто бісів сон!

Сон розтанув, залишивши мене одну в холодному, напівтемному будинку. Вугілля в печі ледь жевріло, відкидаючи на стіни довгі, покручені тіні.

Шкряб... шкряб...

Я завмерла, боячись навіть дихнути. Звук долинав від вікна, що виходило в сад. Це не був вітер. Це було щось ритмічне, наче хтось обережно, міліметр за міліметром, намагався підчепити засувку рами.

Я зажмурилася, відчайдушно намагаючись повернутися назад у той сон, під захист Даміра, але реальність була невблаганною. Шелест сухого листя під вікном ставав чіткішим. Кроки. Важкі, обережні кроки людини, яка не хоче, щоб її почули.

А потім я почула зітхання. Настільки виразне, що мені здалося, ніби незнайомець стоїть прямо за моїм плечем.

Тремтячими пальцями я намацала на підлозі свій рюкзак і витягла ніж, який знайшла в пакеті. Метал холодив долоню, але не давав спокою. Я обережно, намагаючись не скрипіти софою, сповзла на підлогу і причаїлася.

Крізь тонку щілину в шторах на підлогу впала тінь. Вона перегородила бліде місячне світло, ставши величезною і нерухомою. Хтось стояв там, за склом, і просто дивився в порожнечу моєї кімнати.

«Це людина мого татуся?»

Я міцніше стиснула ніж. Якщо він увійде, я не здамся. Я більше не та дівчинка, яка дозволить вивезти себе в невідомому напрямку.

Я стояла за дверима, втиснувшись спиною в холодну стіну, і відчувала, як кожен удар мого серця віддає в скронях. Цей чоловік не просто стукав — він почав гатити кулаками так, що старе дерево дверей жалібно стогнало.

— Відчиняй, я знаю, що ти там! — прохрипів він. Голос був густим, прокуреним і липким від алкоголю. — Я бачив тебе зранку на ґанку. А ти красива... Навіть дуже. Не бійся, я просто хочу познайомитися.

Я міцніше стиснула ніж, хоча руки тремтіли настільки, що я ледь не впустила його. Це був один із тих місцевих п’яниць, про яких казала Леся. Мабуть, він спостерігав за мною весь день, вичікуючи, коли я наступить ніч.

— Відчиняй, кажу! Інакше я виламаю ці кляті двері! — його голос зірвався на крик, і почувся сильний удар плечем.

Двері здригнулися. Я заплющила очі, готуючись до найгіршого, і вже збиралася закричати, але раптом... все припинилося.

За дверима запала дивна, неприродна тиша. А потім пролунав короткий, глухий звук, схожий на удар чогось важкого. Почулося придушене хрипіння, звук боротьби та шарудіння гравію під ногами. Хтось різко скрикнув, але крик миттєво обірвався, наче людині затулили рота.

Я затамувала подих. По той бік дверей почулися важкі кроки — спокійні, впевнені. Це не був хаотичний тупіт п'яного чоловіка. Потім все затихло. Тільки десь далеко знову ледь чутно гавкнув пес.

Я стояла нерухомо кілька хвилин, боячись навіть дихнути. Здавалося, сама темрява в будинку прислухається разом зі мною. Нарешті я наважилася і припала оком до маленької щілини між дошками біля дверної рами.

На вулиці було порожньо. П’яниці не було.

«Слава Господу»

Я залізла назад під ковдру, намагаючись сховатися від усього світу, але навіть щільна вовна не могла втамувати тремтіння, що било мене зсередини. У будинку знову запала тиша, але тепер вона була ще страшнішою за крики того п’яниці. Тиша, в якій хтось щойно вершив правосуддя прямо під моїми дверима.

«Я довго тут не витримаю», — пульсувало в моїй голові.

Цей старий дім, який здавався фортецею, насправді був лише пасткою з трухлявими стінами. Якщо сюди так легко зміг прийти місцевий волоцюга, то професійні шукачі мого батька знайдуть це місце за лічені дні. Або Денис, який, попри слова Лесі про закордон, міг бути десь зовсім поруч.

Мені потрібен інший план. Справжній план втечі.

Я гарячково почала перебирати в пам’яті всі можливі варіанти. Куди можна втекти, щоб татусь не знайшов? У нього скрізь зв’язки у поліції, у банках, навіть серед дрібних чиновників. Будь-який готель, будь-який квиток на потяг, куплений на моє ім'я, — це все одно що власноруч написати йому свою адресу.

За кордон? Але в мене немає документів, вони залишилися в сейфі в кабінеті татуся. До родичів? Вони першими здадуть мене, аби не псувати стосунки з «годувальником» родини.

Я лежала, дивлячись у темну стелю, і відчувала себе загнаним звіром. Світ, який раніше здавався величезним і сповненим можливостей, звузився до розмірів цієї старої софи.

«Може, Дамір?» — раптом промайнула думка, від якої стало водночас і тепло, і лячно. Він знає, як переховуватися. Він знає, як боротися. Але хто він такий насправді? Якщо теж мій ворог?

Я згадала його поцілунок зі сну. Такий ніжний, такий неможливий. 

***

Ранковий холод пробрався під ковдру і вхопив мене за ніс. Я розплющила очі й побачила власну пару, у кімнаті було так само холодно, як і на вулиці. Вчорашня магія вогню, яку так спритно створила Леся, зникла, залишивши по собі лише купку сірого попелу.

— Ну, Михайлино, — пробурмотіла я, вилазячи з-під гори ковдр, — ти ж сучасна дівчина. Що там того багаття?

Я впевнено підійшла до печі. У пам'яті виринали кадри з Лесиного «туторіалу», але в реальності все виглядало інакше. Я накидала всередину цілу гору газет, які знайшла в шухляді, а зверху навалила найтовстіші поліна, бо вони здавалися мені найнадійнішими.