Розділ 37

Поки я жувала яблоко мій погояд “гуляв” кімнатрю і наткнувся на електричну плитку.

— Ура! Я врятована!

Електрична плитка виглядала старою, з поіржавілою спіраллю, але коли я ввімкнула її в розетку, вона незадоволено засичала і почала повільно наливатися тьмяним червоним кольором. У тиші порожнього будинку цей звук здався мені затишним.

Я знайшла на полиці емальований чайник, розписаний дрібними квітами, які майже стерлися від часу. Вилила туди залишки води з пляшки, яку знайшла в пакеті і поставила на плитку. Поки вода нагрівалася, я загорнулася в ковдру ще щільніше. Холод покинутого дому пробирав до кісток.

За кілька хвилин чайник почав пускати тонку цівку пари. Я дістала з пакета заспокійливий чай — це була суміш меліси, валеріани та лаванди. Як тільки окріп торкнувся трави, кімнату заповнив густий, заспокійливий аромат літа.

Я обхопила чашку обома долонями, вбираючи шкірою кожну краплю тепла. Перший ковток був божественним. Гаряча рідина розлилася по стравоходу, зігріваючи серце, яке все ще тремтіло від нічного жаху. Я сиділа біля вікна, дивлячись, як туман надворі поступово розсіюється, відкриваючи вид на занедбаний сад.

— Все буде добре, — тихо сказала я в простір, і цього разу мій голос не здригнувся. — Я сильна. Все зможу.

Я згадала слова мами про те, що «все можна виправити». Вона мала на увазі аборт і повернення до Дениса. Але для мене «виправити» означало зовсім інше назавжди розірвати ланцюги, якими вони мене тримали, і стати людиною, яка сама обирає свою долю, сукню на весілля, торт, квіти, музику…

Раптом на підвіконні, за склом, я помітила щось, чого не бачила ввечері. Там лежала маленька червона ниточка, прив'язана до старої рами. Це виглядало як мітка.

Я примружилася, намагаючись розгледіти, що за вікном. Далеко біля хвіртки, майже прихована густими соснами, стояла темна постать. Вона не рухалася, просто дивилася в бік будинку. Моє серце знову збилося з ритму. Це не була Леся. Це був хтось набагато більший.

За декілька секунд постать зникла.

Дивно.

Може мені вдалося?

З чашкою чаю в руці я вирішила вийти на вулицю. Я ж не боягузка… більше не боягузка.

Холодне повітря миттєво пробралося під светео, змушуючи тіло вкритися сиротами. Я зробила лише кілька кроків по трухлявих дошках ґанку, намагаючись розгледіти ту темну постать біля сосен, але там було порожньо. Тільки сірий туман чіплявся за гілки, створюючи химерні ілюзії.

— Гей! Є хтось? — мій голос прозвучав тонко й невпевнено. — Виходь! Думаєш я боюся тебе?!...— кричала я але реально трохи боялася. — Після вчорашніх подій я вже нічого не боюся, — прошепотіла тихо під ніс.

Тиша на мої крики була відповіддю, але тривала вона лише мить. Раптом із-за густих кущів бузку, прямо біля перекошеного паркану, вискочив той самий кудлатий пес. Він виглядав величезним у ранкових сутінках брудна шерсть стояла дибки, оскалені зуби й очі, що світилися недобрим вогнем.

Він не просто загавкав — це було люте, хрипке гарчання, яке перейшло в гучний гавкіт, що луною розкотився по всьому покинутому селищу. Пес кинувся до паркану, вдаряючись об штахети, наче намагаючись прорватися до мене.

Жах, який я тамувала весь ранок, вирвався назовні. Мені здалося, що цей пес — втілення всієї тієї злоби, яка переслідувала мене останню добу. Я мало не впустивши чашку з чаєм кинулася назад до дверей.

Заскочивши в дім, я з силою зачинила двері й засунула засув. Серце калатало. Притулилася спиною до холодного дерева, хапаючи ротом повітря. За дверима все ще чувся несамовитий гавкіт, який поступово віддалявся, ніби хтось відкликав тварину.

— Спокійно, Михайлино, спокійно... — шепотіла я собі, намагаючись втихомирити тремтіння в руках. — Це просто собака. Він просто охороняє свою територію.

Я підійшла до столу, сіла. Дивне відчуття того, що за мною спостерігають, не зникало, навіть за зачиненими дверима.

Тепер я точно не вийду надвір, поки не приїде Леся. Мені потрібен зв'язок із зовнішнім світом. Мені потрібно знати, що відбувається там, де моє ім'я зараз, напевно, змішують із брудом.

Не могла сидіти на місці тож повільно пішла кімнатами, тримаючи в руках чашку з чаєм, що вже почала холонути. Будинок був схожий на скриню зі скарбами, яку час чомусь вирішив не чіпати. Дивно, що за пів року, поки він стояв пусткою, сюди не вдерлися крадії чи безхатьки. Можливо, місцеві боялися лихої слави «відьми», як потайки називали тітку Віру, а можливо, будинок справді хтось оберігав.

На комоді у вітальні я побачила колекцію старовинних порцелянових статуеток — тендітні балерини та пастушки, покриті таким товстим шаром пилу, що здавалися одягненими в сірий оксамит. Поруч стояла важка мідна лампа з абажуром із бісеру. Я обережно торкнулася пальцем бісеринок — вони тихо задзвеніли, і цей звук видався мені занадто гучним у мертвій тиші.

У кутку кімнати височіла масивна шафа з різьбленими дверцятами. Я відчинила її, і в ніс ударив запах лаванди та старої шкіри. Там висіли сукні тітки — фасони тридцятирічної давнини, добротні тканини, які зараз назвали б «вінтажем». Під ногами щось хруснуло. Я нагнулася і підняла стару газету, датовану роком мого народження.

— Стільки речей... — прошепотіла я. — Стільки життів, застиглих у цих предметах.

Я перейшла до невеликого кабінету. На стінах тут замість ікон висіли гербарії у рамках — сухе листя та квіти, підписані каліграфічним почерком. На письмовому столі лежало важке срібне люстерко. Я підняла його і подивилася на себе. У тьмяному, трохи викривленому склі на мене дивилася бліда дівчина з величезними темними колами під очима. Я виглядала як привид у цьому домі старовини і якщо побуду тут деякий час, то мабуть і сама перетворюсь на старовину. Здавалося, що реально трохи постаріла за цю одну безсонну ніч.

Раптом мою увагу привернула невелика скринька з червоного дерева, що стояла на полиці між товстими медичними довідниками. Вона була зачинена на маленький замочок. Я згадала, як Леся казала, що її тітка була не просто жінкою «з дивацтвами», а зналася на травах і лікуванні.