Розділ 36

Ми переступили поріг, і ніс одразу вколов запах старого дерева, сухої трави та пилу, який осідав тут місяцями. Леся клацнула вимикачем, але лампочка під стелею лише жалібно блимнула й не загорілася. Нам довелося підсвічувати собі ліхтариком від її телефона.

Будинок тітки Віри нагадував музей забутих речей. У центрі кімнати стояв масивний дубовий стіл, накритий мереживною скатертиною, яка від часу стала сірою. У кутку височіла стара піч, викладена білою плиткою, а вздовж стін тягнулися полиці з книгами та скляними банками, у яких застигли сушені трави. На стінах висіли вицвілі фотографії в дерев’яних рамках та ікони, прибрані вишитими рушниками. Важкі оксамитові штори на вікнах майже не пропускали нічного світла, роблячи атмосферу в домі гнітючою, але водночас надійною — тут нас точно ніхто не бачив.

— Машань, вибач, тут не люкс, — Леся ніяково повела променем світла по кутках. — Але тут є стара софа, я зараз знайду чисту білизну. Піч працює, якщо розтопити, буде тепло.

— Я не вмію її розпалювати. Ніколи цього не робила.

— Доведеться навчитися. Тільки дім не спали.

— Я вже боюся. Ох, Боги.

— Не хвилюйся, я приїжджатиму до тебе через день, одразу після пар. Привозитиму їжу, воду, все необхідне. Обіцяю ніхто — ні батьки, ні той псих Денис — не дізнаються, де ти. Для всіх ти просто зникла.

— Дякую, Лесю... — я відчула, як горло стиснув спазм. — Ти єдина, кому я вірю.

Я раптом згадала про небезпеку і витягла з кишені свій дорогий смартфон. Його глянцевий екран зараз здавався мені оком шпигуна, що стежить за кожним моїм кроком.

— Візьми це. Забери й підкинь кудись у торговий центр, щоб вони думали, ніби я в місті. Благаю, купи мені найпростіший новий і нову сім-карту. Ми будемо зідзвонюватися тільки по ньому. Я не хочу, щоб вони мене відстежили за сигналом.

Леся кивнула, забираючи мій телефон.

— Розумно. Завтра все привезу. Тримайся тут, зачинися на всі засуви. Доречі, зараз знайдемо свічки і сірники, а завтра я привезу нову лампочку.

***

Коли звук її машини нарешті стих вдалині, я залишилася в напів темряві іноді поглядаючи на запалену свічку, що стояла посеред столу. Самотність навалилася важким тягарем. Я підійшла до софи, сіла і притиснула ноги до грудей. У цьому покинутому будинку, серед тіней минулого, я вперше за довгий час була вільною.

Біль майже зник, залишилася тільки дивна важкість і німота.

— Я виживу, — прошепотіла я в порожнечу кімнати. — Що б вони зі мною не зробили... я не здамся.

***

Темрява в будинку здавалася живою. Вже друга свічка майже догоріла. Кожен шурхіт старих стін чи скрип мостини змушував моє серце підстрибувати до самого горла. Я лежала одягнена бо було прохолодно, на софі, вкрита важкою вовняною ковдрою, яка пахла нафталіном і минулим століттям, але сон не йшов. У голові, наче заїжджена платівка, прокручувалися події дня і ці думки гризли мене, не даючи спокою.

Раптом я завмерла. Поза стінами будинку, десь зовсім поруч, пролунав чіткий звук. Хруст. Наче хтось важко наступив на сухий гравій прямо під вікном вітальні.

Я перестала дихати. Кров пульсувала у скронях так гучно, що заважала слухати. Звук повторився — повільний, обережний крок. Хтось обходив будинок, намагаючись не шуміти.

Я тихо, наче тінь, сповзла з софи. Підлога була крижаною, але я не зважала. Навпомацки, притискаючись спиною до стін, я почала пробиратися до вікна. Руки тремтіли, а в роті пересохло. Я уявила, як зараз у скло загляне обличчя охоронця мого батька або, що ще гірше, перекривлене люттю обличчя Дениса.

Я підійшла до важкої штори й обережно, лише на міліметр, відсунула край тканини. Серце калатало так, ніби хотіло пробити грудну клітку.

Раптом нічну тишу розірвало гучне, хрипке гавкання. Я відшарахнулася, ледь не скрикнувши.

У світлі місяця, що пробивалося крізь хмари, я побачила силует великого кудлатого пса. Він стояв біля порога, піднявши голову догори, і знову гавкнув на порожню вулицю. Це був звичайний безпритульний пес, мабуть, один із тих, що блукають дачними кооперативами в пошуках їжі. Він ще раз шкрябнув лапою двері, сподіваючись на милосердя господарів, яких тут давно не було, і, важко зітхнувши, побрів далі в темряву хащів.

Я притулилася лобом до холодного скла. По тілу прокотилася хвиля такого сильного полегшення, що ноги підкосилися.

— Це просто пес, — прошепотіла я сама собі, витираючи піт із чола. — Просто пес. Ти в безпеці.

Але, повернувшись на софу, я так і не змогла заплющити очей до самого світанку. Кожна тінь у кутку кімнати здавалася мені причаєною людиною, а тиша — лише паузою перед новим ударом. Я розуміла довго я тут не протримаюся. Мені потрібен план.

***

Стук пролунав раптово, розрізавши ранкову тишу, наче постріл. Я підскочила на софі, серце миттєво збунтувалося, вдаряючись об ребра. Сонний туман вилетів із голови за секунду, залишивши по собі лише липкий, паралізуючий жах.

«Вони знайшли мене. Це татусь. Або Денис», — промайнуло в голові.

Я не придумала нічого кращого, як схопитися за край важкої вовняної ковдри і з головою пірнути під неї. Я стиснулася в маленьку грудочку, заплющила очі й затамувала подих, наче це могло зробити мене невидимою. Чекала, що зараз двері злетять з петель, почуються грубі кроки охоронців і голос батька, який накаже негайно витягти мене звідси.

Минула хвилина. Потім ще одна. Стук не повторився.

Я лежала нерухомо, слухаючи лише шалене калатання власного серця. Поступово до мене почало доходити якби це був Денис чи татусь, вони б не стукали так делікатно. Вони б вибили двері або кричали.

Трохи оговтавшись, я обережно відкинула край ковдри. У кімнаті було тихо, тільки порошинки кружляли у світлі, що пробивалося крізь шпарини в шторах. Тремтячи від холоду й адреналіну, я все ж наважилася підійти до дверей, притиснулася вухом до старого дерева.

Нічого. Жодних голосів, жодного звуку мотора.

Пересилюючи бажання знову сховатися, я відсунула засув і прочинила двері. На ґанку нікого не було — лише густий туман стелився поміж кущами смородини.