Розділ 35

Дорога додому здавалася мені шляхом на цвинтар. Я сиділа на задньому сидінні, притиснувшись лобом до холодного скла, і дивилася, як повз пропливають вогні вечірнього міста. Мама мовчала, лише зрідка кидаючи на мене задоволені погляди через дзеркало заднього виду. Вона виглядала так, ніби щойно скинула з плечей важку ношу.

***

Коли ми переступили поріг будинку, вона не дала мені навіть зняти взуття. Схопивши за лікоть, мама майже заштовхнула мене в мою спальню.

— Відпочивай, — сказала вона тоном, що не терпів заперечень. — Зараз тобі потрібен спокій. І ніяких дурниць, Михайлино. Андрійович стоїть під дверима, а вікна... Не думаю, що в тебе вистачить мізків випригнути з другого поверху.

Клацання замка пролунало в тиші коридору як постріл. Я залишилася сама. Кімната, яка колись була моїм прихистком, тепер стала камерою. Я повільно підійшла до ліжка і сіла на самий край. 

Раптом я почула голос мами за дверима. Вона не пішла. Вона стояла в коридорі й уже набирала номер.

— Алло, Денисе? — голос її знову став єлейним, підлесливим. — Любий, я знаю, ти зараз дуже злий. Михайлина теж... вона в розпачі. Але все скінчено. Розумієш? Всі перешкоди прибрано. Вона вчинила як дурна дитина, але ми все виправили. Приїдь завтра, благаю. Їй потрібно вимолити у тебе пробачення. Вона все зрозуміла.

Я затулила вуха руками, щоб не чути цього приниження. Вона продавала мене знову. Продавала мене чоловікові, який назвав мене хвойдою.

Я опустила погляд на свої руки й помітила, що на тумбочці біля ліжка лежить мій телефон. Мама забула його забрати або просто не звернула уваги в тому хаосі. Я тремтячими пальцями схопила його. Екран засвітився, показуючи десятки пропущених дзвінків від Лесі і план мого порятунку сам виплив в моїх мізках.

— Мені потрібно втекти, — пошепки мовила. — Втекти подалі звідси. Я не хочу і не буду жити під одним дахом з цими вбивцями. Вони більше не моя родина. А Денис…

Я повільно підійшла до вікна. Я не збиралася повзати перед ним на колінах і вимолювати вибачення. Все це що сталося, дало мені шанс вирватися з клітки на волю і я повинна цим неодмінно скористатися. Я усвідомила, що не хочу виходити за нього заміж, і не вийду. Ніколи.

Я схопила телефон, відчуваючи, як адреналін витісняє залишки анестезії з крові. Екран сліпив, але я швидко знайшла номер Лесі. 

— Лесю, це я... — прошепотіла я в слухавку, забившись у куток під вікном, щоб мама за дверима нічого не почула. — Будь ласка, нічого не питай. Мені треба зникнути. Прямо зараз.

— Михайлино? Ти де? Мені Ставецький таке наговорив, я вже збиралася до тебе прориватися з поліцією! — голос Лесі дрижав від хвилювання.

— Слухай мене уважно, — перебила я її, ковтаючи сльози. — Той старий будинок твоєї покійної тітки... за містом, у лісосмузі. Ти казала, він пустує через проблеми з документами. Там можна сховатися? Хоча б на кілька тижнів?

На тому кінці запала тиша. Я чула, як Леся прискорила дихання.

— Маш, там же розруха... Опалення немає і він стоїть бозна-де. Чому ти не можеш поїхати до готелю?

— Бо вони мене знайдуть за годину! — я ледь не зірвалася на крик. — Я не вийду за Дениса. Ніколи. Вони хотіли мене зламати, Лесю... вони зробили жахливі речі. Якщо я залишуся тут, я просто помру. Благаю, скажи, що ключі у тебе.

— У мене... — тихо відповіла вона. — Вони висять на гачку в прихожій. Михайлино, якщо ти серйозно, то я виїжджаю за тобою. Але як ти виберешся? Твій батько мабуть поставив охорону навіть на садовій хвіртці.

— Я щось придумаю. Просто будь за дві вулиці від нашого дому через дві години. Біля старої пошти. І ще одне… Мені потрібна готівка, я карткою користуватися не можу, вичислять.

— Я зрозуміла.

Я вимкнула телефон і подивилася на зачинені двері. Усвідомлення того, що я збираюся зробити, дарувало дивну, майже божевільну силу. Батьки думали, що «очистили» мене для Дениса, але вони лише випалили в мені останню краплю любові до них. Тепер я була для них небезпечною, бо я не збиралася так просто здаватися.

Я почала гарячково знімати з себе цю ненависну дорогу сукню. Мені потрібен був зручний одяг, трохи грошей і воля. Я витягла з-під ліжка старий рюкзак, у який кинула теплі светри, кросівки. А ще… ще всі дорогоцінні прекраси які мені дарували.

— Більше я не ваша лялька, — процідила я крізь зуби, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Щока все ще боліла від маминого ляпаса, але очі... очі стали холодними, як у Даміра.

Я підійшла до вікна. Другий поверх. Під вікном — стара слива, гілки якої дотягувалися майже до самого підвіконня. Це був мій єдиний шлях.

Мої пальці відчайдушно дряпали пластикову раму, але марно — запірні механізми були заблоковані намертво. Я відчула себе звіром у пастці, задихаючись від безсилля.

Раптом за спиною пролунало ледь чутне клацання. Я здригнулася і різко обернулася, готуючись побачити маму чи татуся, але в дверному отворі стояла наша покоївка. Вона працювала в нас ще з того часу, як я була маленькою, і завжди була тихою, майже непомітною тінню нашого дому.

Вона швидко приклала палець до губ і поманила мене рукою.

— Я чула як пані кричала на Вас. Не знаю що відбувається і знати мені це явно не потрібно але… Якщо Вам потрібна моя допомога то… — прошепотіла вона, заходячи в кімнату й обережно зачиняючи за собою двері. 

— Ви... Ви так вчасно. Мені Вас сам Господь послав, — я не вірила своїм вухам. — Допоможіть мені втекти з маєтку.

— Я… — жінка подивилася на мене з таким щирим жалем, якого я не бачила сьогодні навіть у найближчих людей. Вона простягнула мені мою сумку, яку встигла підібрати в коридорі. — Це не дім, дитино. Це в’язниця. — Кивнула, щоб я йшла за нею.

Вона вивела мене в коридор. Ми йшли навшпиньки, повз зачинені двері маминої спальні, яка явно відпочивала від усього що сталося. Кожна мостина під ногами здавалася мені гуркотом грому.

— Степан на задньому дворі, крутиться з охоронцем, — шепотіла вона, ведучи мене через пральню до виходу для персоналу. Степан, це її чоловік садівник. — Я залишила двері в гараж відчиненими проскочите ховаючись за ними. Виходьте через хвіртку в саду, там зараз нікого немає.