Розділ 34

Білий колір стін лікарні здавався мені кольором смерті. Запах антисептиків забивав ніздрі, викликаючи нудоту. Я відчайдушно впиралася ногами в лінолеум, але охоронець тримав мої руки з такою силою, що на шкірі вже напевно проступали сині відбитки його пальців.

— Пустіть! Ви не маєте права! — мій крик зривався на хрип. — Це вбивство! Мамо, благаю, зупинись!

Мама стояла біля дверей, склавши руки на грудях. Її обличчя було наче висічене з каменю. Вона навіть не дивилася мені в очі, її погляд був прикутий до вікна, за яким догорали останні промені принизливого для мене дня.

— Це для твого ж блага, Михайлино, — холодно промовила вона. — Потім ще подякуєш, що залишила цю дитину.

Мене силоміць заштовхнули на високу кушетку. Медсестра в масці, з абсолютно байдужими очима, підійшла ближче. У її руках був шприц, на кінчику голки якого затремтіла маленька крапля прозорої рідини.

— Тихіше, не сіпайся, — буденним тоном сказала медсестра, наче йшлося про звичайний аналіз крові. — Зараз ми дамо тобі анестезію. Ти просто заснеш, а коли прокинешся — все вже буде позаду. Нічого не відчуєш.

— Я відчую! — я забилася в руках охоронця з новою силою, відчуваючи, як серце дитини всередині мене, здається, б’ється в унісон з моїм — шалено, загнано. — Я все відчую! Не смійте!

Медсестра почала перев'язувати мою руку джгутом. Холодна сталь голки наблизилася до моєї вени. Я заплющила очі, збираючи в собі останній розпачливий крик, коли раптом десь у глибині коридору почувся гучний гуркіт, звук розбитого скла і чийсь крик: «Тут не можна! Куди ви прете?!»

Двері палати здригнулися від потужного удару, наче в них врізався таран. Охоронець, що тримав мене, на мить послабив хватку, обернувшись на шум.

На порозі стояв татусь. Його обличчя було багряним, вени на шиї напнулися, а погляд випалював все живе. Медсестра здригнулася, випустивши шприц — він впав на кахель, але не розбився, залишившись лежати між нами як символ мого ледь не втраченого життя.

— Геть звідси! — проричав він, тицяючи пальцем у бік медсестри та охоронця. — Всі геть!

Медсестра, не чекаючи другого запрошення, майже вибігла з палати. Охоронець, кивнувши, швидко зник за дверима, щільно зачинивши їх за собою. Я залишилася на кушетці, тремтячи від холоду й пережитого жаху, намагаючись прикрити живіт руками.

Йому мама телефонувала коли ми їхали в авто.

— Ну що, задоволена?! — татусь підійшов до мене впритул, і я мимоволі втиснулася в кушетку. — Поки я рятую фірму, поки я намагаюся витягти нас із тієї ями, куди нас штовхає цей бандюга Данилюк, ти... ти, дрянь така, розсуваєш ноги перед першим ліпшим?!

— Татусю, вислухай мене... — прошепотіла я, але він не дав мені закінчити.

— Мовчати! — він замахнувся, але не вдарив, лише з силою стукнув по металевій спинці ліжка. — Хвойда! Ти справжнісінька хвойда, Михайлино! Ми ростили тебе як принцесу, ми вкладали в тебе все, а ти віддячила нам тим, що нагуляла байстрюка за спиною в нареченого! Ти розумієш, що ти зробила?! Денис розірвав контракт! Ставецький-старший сказав, що забере свої інвестиції! 

Мама стояла за його спиною, киваючи на кожне його слово, наче підбадьорюючи його лють.

— Ти зараз же позбудишся цієї дитини, — татусь перейшов на шипіння, яке було страшнішим за крик. — Ти позбудешся цього сміття всередині себе. Потім ми поїдемо до Дениса, і ти на колінах будеш благати його про вибачення. Ти скажеш, що це була помилка, що ти була хвора, що завгодно! Але ти повернеш цього чоловіка, інакше я викину тебе на вулицю в тому, що на тобі зараз одягнено.

Я дивилася на нього і раптом побачила не батька, а чужу, жадібну людину, для якої я була лише цифрою в банківському звіті. Лють почала витісняти мій страх.

— Я не стану перед ним на коліна, — мій голос пролунав дивно спокійно в цій наелектризованій палаті. — І дитину я не вб'ю. Навіть якщо ти виженеш мене. Ця дитина — єдине, що є справжнім у цій кімнаті. А ваші гроші й репутація... вони вже пахнуть мертвечиною, тату.

Батько заніс руку для удару, його очі налилися кров'ю.

А я… я почала втрачати свідомість. В очах потемніло.

***

Почала приходити до тями.

Темрява навколо була густою, як смола, і холодною. Я намагалася виринути на поверхню, але тіло здавалося налитим свинцем. Свідомість поверталася короткими, болючими спалахами.

Крізь заплющені очі я почула рипіння дверей і приглушений, жіночий голос. Він звучав так буденно, так спокійно, що від цього ставало моторошно.

— Ти ще молода, — казала медсестра за межею мого ліжка. Голос був сухим, позбавленим будь-якого жалю. — Організм сильний, відновиться. В тебе ще будуть діти. Змирися з тим, що сталося.

Кожне слово падало мені на груди розпеченим камінням. «Ще будуть діти». Ці слова прозвучали як вирок. Всередині мене раптом утворилася чорна, пуста діра. Невже вони це зробили? Поки я була без тями, поки мій мозок вимкнувся від шоку та болю, вони забрали в мене єдине, що я хотіла захистити?

Я хотіла закричати, вчепитися цій жінці в обличчя, запитати, як вона могла, але я не змогла навіть поворухнути пальцем. Мої легені наче заповнилися водою.

Світ знову почав хитатися. Я відчула, як по щоці котиться холодна сльоза, а потім свідомість зрадницько штовхнула мене назад, у небуття. 

Мені снився сон. Прекрасний сон.

У моєму сні не було білих стін, запаху ліків чи криків татуся. Там панувало нескінченне літо. Я стояла посеред залитого сонцем парку, а навколо розливався аромат скошеної трави та солодких яблук.

Попереду мене, незграбно переставляючи маленькі ніжки, бігла дівчинка. Їй було не більше трьох років. На ній була та сама білосніжна суконька з мереживом, а на голові — яскрава, соковито-червона шапочка з полуничкою. Та сама, яку я пригледіла в магазині дитячого одягу минулого тижня, потайки торкаючись тканини й мріючи про те, як вона пасуватиме моїй донечці.

— Мамо! Мамо! — пролунав її дзвінкий сміх, такий чистий, що в мене защеміло в грудях.